Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Михайло розвіз нас усіх, як і обіцяв. Намагався повернути половину грошей. Але ніхто не взяв, крім Бабученка Миколи Петровича, з чистим сумлінням.

Ми виходили останніми. З нами вийшли батюшка з матушкою. І тут до мене дійшло, що ми – всі, хто їхав у автобусі, – не обмінялись адресами й телефонами.

– То як же так? – спитала я. – Ми ж стільки пережили разом!

– Бог дасть, побачимося ще, – втомлено на прощання відповів батюшка. – Усе в руках Божих… Зустрінемося, Бог дасть.

Не знаю, як у вас, а ось у нас, у Чернівцях, жінки можуть говорити і говорити, говорити і говорити…

– Нє, ну ви зауважили, як вони на всьому розуміються?! Вони все знають краще!

– Так… Як управляти країною…

– Як грати у футбол…

– Як водити авто…

– На що ловиться риба і де…

– Що потрібно жінці…

– Атож!

– І коли що – «Я ж казав»! Я ж казав! Хто так б’є?! Хто так їздить?! Хто так ловить?! Що тобі не подобається? Що ж ти хочеш?!

– Так. Вони нічого не вміють.

– Але вони знають – як.

– А ця їхня самовпевненість! Здуріти можна від такого нахабства. Кудлатий, неголений, чухається, але цікавиться про всяк випадок: «А що ви робите сьогодні увечері?..»

– А я нещодавно прочитала оголошення в розділі знайомств: «Познайомлюся з інтелігентною жінкою, не старшою тридцяти, без шкідливих звичок, лагідною і ніжною, щоб володіла хоча б однією іноземною мовою і полюбляла поратися на городі». От навмисно вирішила познайомитись, навмисно! Зателефонувала. Умора, дівчата. Питає: «А мов знаєте якихось? А помідорну розсаду треба пересаджувати коли? А чогось голос у вас не дуже молодий… А вага яка у вас? А квартира?..» Чуєте, дівчата? Призначила зустріч в центрі міста. А сама вештаюся навколо, спостерігаю. Дивлюся, пиляє дроля ненаглядний, аферист шлюбний, чеше дрібним скоком. Мамо рідна! Дрібнюсінький, рябий, задрипаний, і зубів бракує. Кілька жмень. Так хотілося підійти й навіть не по фізії зацідити, а надавати по дупі розтоптаним капцем мого чоловіка.

– До речі, тут один нахвалявся про свою небогу. Ой, каже, в нашому місті лише двоє фахівців з продажу туалетного паперу. Лише двоє. Монополія така. Отож наша Риточка спромоглася вийти за одного з них!

Була я в них на весіллі. Наречена – в червоному. Батьки – в чорному. У білому був лише наречений та всі офіціанти. Наречена повсякчас мучилася вибором, з ким їй цілуватися. Тим паче що офіціанти – такі всі красені! А наречений… Ну, не вродився… Зате магнат. Тримає ринок піпіфакса. Пощастило дівчинці. Справжній чоловік. Головне, тепер вдома туалетного паперу – хоч греблю гати!

– А мій прийшов такий сумний, втомлений. У тарілці порпається ледь-ледь. Думаю, розвеселю його. Кажу: «Грицю, чуєш, Грицю, – кажу, – курка живе два роки. Еге ж? А скільки живе півкурки? Ха-ха-ха! Ну? Скільки живе півкурки? Ну, Грицю? Ха-ха-ха?!»

– Ну? Розвеселила?

– Та яке там! Замислився! Почав вираховувати. В умі. Світильник розуму…

– А мій літератор вчора Геника в садок повіз на санчатах. Це після творчої зустрічі, де вони вихваляли одне одного, пили і братались. Повіз. Геник заснув у санках, випав у сніг. Поспав, прокинувся і пішов додому. А цей приперся в садок, зазирає в санки… Вихователька Марта Григорівна: «А де хлопчик?!» А цей – чуєте, дівчата! – а цей: «А чи був хлопчик?..»

Повернувся додому, всадовив Геника в санчата, поволік. Геник тишком виліз дорогою, знову додому притупцяв. Відчиняю – стоїть у дверях, рум’яний, шмаркатий і непереможений. Цей дарунок, мій чоловік, знову в садок припхався з порожніми санчатами… Марта Григорівна на нього вже зацікавлено: і чого це він ходить сюди-туди, такий замислений, мрійливий, із санчатами… А цей тільки руками розводить: мовляв, я ж пам’ятаю, що садовив… А Марта йому: «Може, вчора?» Він одразу й погодився: «Може, й вчора…»

Ходив так кілька разів, санчата вигулював. Так Геник удома й залишився…

– Чоловіки, скажу я вам, загалом народ метикуватий. Якщо їм усе доступно розтлумачити.

Ось, наприклад, наш сусід. Машину собі купив. Побиту, пошарпану, але з бортовим комп’ютером. Цей комп’ютер бортовий, якщо давати задній хід, горлає: «Обережно – задній хід! Обережно – задній хід!» І все. Більше нічого не вміє. Але кричить. Голосно. Особливо о шостій ранку, коли ми ще спимо.

Я дуже спрокійно: «Доброго ранку, Васильку любий, як дружина, як діти, Васю? Так-так, – кажу, – авжеж чули, чули! Ми вже знаємо, так, у тебе на машині бортовий комп’ютер,