Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

ми вже всі-всі в курсі. Дуже круто, це дуже круто, бортовий комп’ютер, Васю. Нас питають: а хто це у Васі з машини лементує як божевільний? Як ідіот лементує, Васю! А ми всім відповідаємо: так то ж у Васі бортовий комп’ютер! І всі: о-о-о! У Васі – бортовий комп’ютер?! О!!! Оце круто!.. Але чи не хочеш ти його вимкнути, Васю? Або хоча б не давати задній хід у дворі? Або давати, Васю, але після восьмої ранку, Васю, тому що я розіб’ю, Васю, і твій бортовий комп’ютер, Васю, і твою тарадайку, Васю, і твою довбешку, Васю, і вікна у твоїй квартирі, Васю, якщо ця твоя іржава пришелепкувата сволота, Васю, ще хоч раз гавкне о шостій ранку про задній хід, Васю!!!»

І знаєте, дівчата, так ми з ним добре побалакали, такий він кмітливий хлопець виявився… Кивав, кивав… Усе зрозумів. Тиша вранці у дворі.

– А ми до театру вчора ходили. На мюзикл. Про кілера та його жертву. Головний герой – танцюючий холодильник. Великий. Двокамерний. «Норд». Кок такий, начесаний на чоло. Рота не туди роззявляє – повз фонограму. Йому навіть не аплодували в кінці. А їй зате всі чоловіки кричали: «Браво!» Всі. Вона, знаєте, взяла й оголилась. Ось так: оголилась – і все. Навіть не за сценарієм. І всі чоловіки: «Браво! Браво!» А співала й танцювала приблизно так само, як і холодильник. Але в неї така гарна форма грудей, що всі кричали: «Браво!».

– Еге ж? Груди гарні?

– Угу.

– Де ж герої, дуелянти, лицарі, де шукачі істини, мудреці, блазні, філософи… де королеви, джульєтти, шляхтянки, підступні леді?!

– Залишилися кілери та оголені махи…

– Та-а-а…

2

Гадаєте, якщо жінки – то лише про чоловіків?

От якщо сидить у кондитерській компанія дівчаток… так орієнтовно від двадцяти до дев’яноста двох років… І пожвавлено – кистями рук і плечима водять, і очі закочують аж за гривку… Це вони про що? Про чоловіків? Ха!

А про що?

Про політику? Про погоду? Про хвороби? Про футбол?

Аякже! Жартуєте? Це про важливе! Це про капелюшки.

Є в нас капелюшниця – полька Марися. Поетка… Таких капелюшків немає в жодному іншому місті світу: моделька «Маленька мама» або «Кокетка», або «Прогулянка», або «Панночка», або «Весняний вітер», або «Шоколадка», або «Дощик у Кракові», або «Княгиня Ольга». Господи мій, як це важливо! Як же це важливо!

І про рукавички, й про туфельки-черевички, і про парасольки. Аби парасольки та черевички – в тон капелюшкам. Ну і про головну мрію… Гомоніли б і гомоніли про це… Зараз усі завмираємо, дівчатка, – і ще раз… Отже…

– Щоб маленький ошатний бісерний дощик у чужому красивому маленькому місті…

– Щоби парасолька з рудими осінніми листочками…

– Капелюшок «Дощик у Кракові» в тон…

– І черевички зручні з хорошої шкіри…

– І рукавички строо-о-го по руці… Це важливо.

– Так-так… І щоб вечір… Щоб вимита бруківка…

– Щоб ковані чавунні ліхтарі…

– Щоб теплий дім…

– Запах ванілі…

– Кориці…

– Кави…

– Так-так…

– І нікуди не поспішати…

– І твої діти дорослі поряд…

– І також щоб нікуди не поспішали…

– І великий добрий пес кольору меду…

– Можна… І нема телевізора і газет…

– Точно…

– Ну і головне, еге ж? Дівчатка?..

– Так. Щоб розуміли.

– Щоб насправді нарешті розуміли, що потрібно жінці…

– Щоб розуміли…

– А жінці… Їй треба зовсім не багато…

– Щоб розуміли.

– Так-так… Щоб розуміли. І все.

Потім – помовчати. Погладити пальчиком кавову чашку, подумати, перезирнутись, усміхнутись… Зітхнути з розумінням…

Їхали цигани…

Ну такий хвацький та заповзятливий народ, що просто дивом дивуєшся! Якось їхала я міжміським автобусом з Одеси до Чернівців. Було це перед святами, народу в салоні – як оселедців у діжці, а тут двоє циганів лізуть із велетенськими мішками. Ну куди ви, куди? Пасажири їх вгамовують, – мовляв, і без того тісно; а вони гайда галасувати: у нас квитки, ось! Два! Лізуть