Читати книгу - "Заїр"

Повертаючись до Парижа – за значно кращих метеорологічних умов – я перебуваю в якомусь трансі: зовсім не думаю, тільки машинально стежу за дорожнім рухом. Коли приїжджаю додому, прошу служницю, щоб вона нікого не впускала, прошу, щоб залишилася ночувати в мене протягом кількох наступних днів, щоб готувала мені вранішню каву, обід і вечерю. Кидаю на підлогу й розтоптую маленький апарат, який сполучає мене з Інтернетом. Зриваю телефон зі стіни. Укладаю свій мобільник у паперовий пакет і надсилаю його своєму видавцеві, попросивши, щоб він повернув його мені тоді, коли я сам прийду його забрати.

Протягом тижня щоранку я гуляю берегами Сени, а повертаючись із прогулянки, зачиняюсь у своєму кабінеті. Так ніби слова мені нашіптує янгол, пишу книжку – а точніше кажучи, пишу довгого листа жінці моїх сновидінь та мрій, жінці, яку кохаю і завжди кохатиму. Можливо, одного дня ця книжка потрапить їй до рук, але навіть якщо цього не станеться, я відтепер житиму в мирі зі своїм духовним світом. Я більше не воюватиму зі своєю враженою гордістю, більше не бачитиму Естер скрізь – на вулицях, у барах, кінотеатрах, на званих вечерях, у Марі, на перших сторінках газет і журналів.

Проте я щасливий і задоволений, що вона існує – я довів собі, що спроможний кохати з такою силою почуттів, якої ніколи в собі не підозрював і яка сповнює мене відчуттям блаженства.

Я приймаю свій Заїр і дозволяю, щоб він привів мене або до святості, або до божевілля.

«Час шматувати, час зшивати» – книжка, назву якої підказав мені один із віршів Екклезіяста, була опублікована в кінці квітня. На другому тижні травня вона вже була на першому місці серед бестселерів.

Літературні додатки до газет, які ніколи не були надто люб’язними щодо мене, накинулися з іще більш нещадною критикою. Я вирізав найприкметніші фрази й помістив їх до того зошита, в якому зберігав критичні статті минулих років. По суті там говорилося те саме, лише назви книжок були іншими:

«…знову ж таки в ті буремні часи, в які ми живемо, автор примушує нас утікати від дійсності, розповідаючи історію кохання» (так мовби людина може жити без кохання);

«…короткі фрази, поверховий стиль» (так ніби довгі фрази свідчать про глибину стилю);

«…автор відкрив таємницю успіху – маркетинг» (так ніби я народився у країні з великою літературною традицією і мав великий статок, щоб укласти його у свою першу книжку);

«…хоч його книжки продаються добре, як і завжди продавалися, це тільки доводить, що людина не готова сприймати трагедію, яка нас оточує» (так мовби вони знають, що означає бути готовим).

Були й гостріші випади: крім наведених вище фраз, вони ще й додавали, що я користуюся минулорічним скандалом, щоб заробити на цьому більше грошей. Як то завжди буває, гостра критика тільки збільшила популярність моєї книжки: мої вірні читачі купували її, як завжди, а ті, котрі вже забули, що там сталося зі мною торік, пригадували й теж купували по примірнику, бо їм хотілося знати мою версію зникнення Естер (а що у книжці про це не було нічого, моя книжка була гімном коханню, то вони, певно, розчаровувалися й подумки приєднувалися до критиків). Видавництва всіх країн, де друкувалися мої книжки, негайно купили права й на цю, останню.

Марі, якій я дав прочитати текст, перш ніж відіслав його до видавництва, виправдала мої сподівання: вона не ревнувала й не дорікала мені за те, що я відкриваю свою душу в такий спосіб перед усіма, а підбадьорила мене й дуже раділа моєму успіху. У той період свого життя вона читала твори якогось містика, майже нікому не відомого, й не раз цитувала його під час наших розмов.

– Коли нас хвалять, ми повинні особливо пильно стежити за нашою поведінкою.

– Критика ніколи мене не хвалила.

– Я кажу про читачів. Ти тепер одержуєш від них більше листів, аніж будь-коли і зрештою повіриш у те, що ти значно кращий, аніж здаєшся собі самому, тебе опанує фальшиве відчуття впевненості в собі, яке може бути дуже небезпечним.

– Але й справді після відвідин того собору я вважаю себе кращим, аніж я сам собі уявлявся, й це не має жодного стосунку до читацьких листів. Я відкрив кохання, хоч би яким абсурдним здавалося таке твердження.

– Чудово. Найбільше подобається мені у твоїй книжці те, що ти ні в чому не звинувачуєш свою колишню дружину. Та й самого себе також.

– Я навчився не марнувати на це час.

– І правильно вчинив. Усесвіт сам береться виправляти наші помилки.

– Ти вважаєш, що зникнення Естер – це «виправлення» помилки?

– Я не вірю в цілющу силу страждання й трагедії; вони становлять частину нашого життя, а тому їх не слід сприймати як покарання. Зазвичай Усесвіт показує нам, що ми припустилися помилки, коли забирає в нас найважливіше: наших друзів. І саме це відбулося з тобою, якщо я не помиляюся.

– Нещодавно я відкрив одну важливу істину: справжні друзі – це ті, які перебувають поруч із нами, коли в нас усе гаразд. Вони радіють нашим перемогам. Облудні друзі – це ті, хто з’являється біля нас у важкі хвилини нашого життя і з сумними обличчями висловлюють «солідарність» із нами, тоді як насправді наші страждання втішають їх у їхньому жалюгідному існуванні. Під час кризи, яку