Читати книгу - "Судний день"

Звечоріло, коли шляхта вийшла із села. У цю ж мить хлоп’яча постать у селянській свиті городами промайнула у бік лісу. Звідкілясь взялися шляхтичі в чорних плащах і, мов привиди, полинули за хлопцем.

Селяни, що позбиралися біля лісового багаття на березі глибокого яру, були одягнені хто у що, так само й озброєні. Грілися. Вже світало. Сиділи мовчки, оглядалися, ніби когось чекаючи.

– Ось вони, – нарешті мовив один з них, і кілька селян схопилися з місць. До ватаги наближалося четверо вершників.

– Так, це він, Швачка.

– Пугу, пугу! – гукнув здалеку козацький отаман.

– Пугу, – відповів один із селян.

Швачка був одягнений як запорожець, його супутники так само. Він зупинив коня перед людьми.

– Чого сидите тут, як сичі понадувалися. Де сторожа? Чи хочете щоб нас половили тут голими руками? – зразу нагримав суворий отаман

Старший дядько лише руками розвів.

– А хто нас тут шукатиме?

– Хто-хто, святий Миколай. Подаруночки принесе.

Швачка кивнув своїм супутникам. Ті зрозуміли свого отамана й без слів і роз’їхалися в різні кінці.

– Ну, кажіть, чого кликали?

– Отамане, батьку, мститися хочемо панам. Навчи, візьми під свою руку!

Швачка спішився. Він критично оглянув цей збір народу – було тут чоловік тридцять: і дядьки, і молоді парубки. Ані коней, ані зброї в них і не було, не кажучи вже про військові навики.

– І кому ж ви мстити надумали?

– Вороновичу. Він наші села палить, панотців убиває, мучить народ, жінок ґвалтує. Мусимо собі раду дати та застукати десь цього гаспида як вовка в кошарі – і вбити.

– Фіу, – отаман лише свиснув. – Цей птах для вас надто високо літає. Не взяти вам його голими руками, як не впіймати їжака голою дупою. До речі, а де він зараз?

– Пекарі сплюндрував. Ось, хлопець лише звідти, розповідав, що там творив цей гаспид! – з серцем вигукнув дядько. – Ну ж бо, сину, розкажи панові отаману.

Дядько підштовхнув хлопця до Швачки. Той нагнувся, спитав:

– Ти йшов із села прямо сюди?

– Так, – відповів хлопець.

– А за тобою хтось ішов?

– Начебто ні. Хоча я не бачив, темно було.

Швачка оглянув присутніх, сказав рішуче:

– Збирайтеся швидко всі звідси – Воронович скоро буде тут.

І наче на підтвердження його слів, із лісу почулися постріли: це отаманові побратими, що стали на варті, почали бій із жовнірами.

Селяни посхоплювалися, похапали хто дрючки, хто сокири.

– Ви що, дурні, тікайте!!! – гукнув Швачка.

Він миттю оцінив ситуацію, зрозумів, що їх оточили зо всіх боків. Шлях лише один – у яр.

– Туди!

Селяни миттю скорилися наказові і через густі чагарники кинулися просто в урвище, обдираючи лиця й одяг. Швачка й собі спробував з’їхати на коні, проте вороний навідріз відмовився спускатися по крутому схилу, та ще й густо зарослому чагарником. А може, якусь небезпеку відчув?!

– Стонадцять чортів!

Швачка свого коня так і не лишив, а погнав щодуху по вузенькій стежині, що вела вгору вздовж схилу. Незважаючи на гілля дерев, що нещадно шмагало і коня, і вершника, вороний вітром летів поміж чагарів. За якийсь час він виїхав на невелику лісову дорогу. Оглянувся направо – там мчав його побратим, тікаючи від кількох вершників – шляхтичів. Вони летіли прямо на Швачку. Довго не думаючи, отаман розвернув коня вліво й погнав по дорозі. Товариш відставав від нього десь на два кінські тулуби, шляхта – на п’ять. Оглядаючись дорогою, Швачка зауважив, що кількість шляхти збільшується – вони ніби злі лісові духи, окутані чорними плащами, вискакували з усіх усюд і мчали навздогін. Нічого – коні в козаків були бистрі, можна відриватися.

Селяни летіли схилом щодуху, падали, зводилися, дехто так і котився згори наниз, не можучи втриматися на ногах. Вони відчували погоню, тому бігли без упину. Спустившись у яр, хлопи побігли за течією струмка, який тік у самому низу. Пробігши з два гони, втікачі побачили стежину й почали дертися нею наверх, на протилежний берег яру. І ось перший з них видерся, розсуваючи густу ліщину, за ним – інші. Побігли далі, щоб вскочити у інший яр, ще глибший та ще заросліший. Там вдасться затаїтися.

Аж раптом їм навперейми один за одним почали вискакувати жовніри. Озброєні рушницями, вони сиділи у засідці й чекали, що втікачів поженуть прямо сюди. Люди зупинилися – десятки мушкетних дул дивилися їм в очі.

– Вогонь, – нараз була команда, і один за одним бахнуло зо два десятки пострілів. Половина селян впали на землю. Кілька уцілівших з диким риком кинулися на жовнірів. Це було досить несподівано – один із воїнів не встиг вийняти шаблю – і хлоп одним махом розчерепив йому сокирою голову. Інші жовніри стали рубати хлопа шаблями, доки той не впав їм до ніг. Інший утікач розмахнувся косою, проте на ходу впав, зачепившись за корінь дерева. Коса з розгону черкнула одного з жовнірів по нозі. Той, скрикнувши, присів. Хлопа зарубали. Почалася бойня – вили й коли проти списів та шабель. Селяни падали густо, вкриваючи своїми тілами замерзлу лісову землю та поливаючи її кров’ю. Інших, які спробували сховатися, доганяли й розстрілювали або просто добивали. Ще