Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

Federal Work-Study Program — фінансована федеральним урядом США програма, яка допомагає студентам заробляти кошти на власну вищу освіту через влаштування на роботу на неповний день. ">[68] в бібліотеку Університету Мену. Це була прекрасна і водночас паскудна пора. У В’єтнамі Ніксон[69] реалізовував свій план припинення війни, суть якого, здавалося, полягала в тому, щоб дотла розбомбити Південно-Східну Азію. «Знайомтесь, новий бос, — співали „The Who“, — такий самий, як старий бос»[70]. Юджин Мак-Карті[71] поринув у поезію, щасливі хіпі носили штани-кльош і футболки з написами на кшталт «УБИВАТИ ЗАРАДИ МИРУ — ВСЕ ОДНО ЩО ТРАХАТИСЯ ЗАРАДИ ЦНОТИ». Я носив чудовий комплект бакенбардів-матончопсів[72]. «Creedence Clearwater Revival» співали «Green River»: босоногі дівчата танцюють у місячному сяйві; а Кенні Роджерс усе ще був із «The First Edition». Мартін Лютер Кінг і Роберт Кеннеді вже були мертві, але Дженіс Джоплін, Джим Моррісон, Боб «Ведмідь» Гайт[73], Джимі Гендрікс, Кесс Елліот[74], Джон Леннон та Елвіс Преслі усе ще жили й творили музику. Я мешкав зовсім поряд із кампусом у «Кімнатах Еда Прайса» (сім баксів на тиждень плюс додатковий комплект постільної білизни). Люди висадилися на Місяць, а я потрапив у Список декана[75]. Скільки див і чудес.

Одного дня наприкінці червня наша бібліотечна тусовка обідала на газоні позаду університетської книгарні. Між Паоло Сільвою та Едді Маршем сиділа охайна дівчина з гучним хрипким сміхом, рудавим волоссям та найгарнішими ногами на моїй пам’яті, які чудово проглядалися з-під короткої жовтої спіднички. У неї була при собі «Душа на льоду» Елріджа Клівера. Я не бачив її в бібліотеці. До того ж мені не вірилося, що студентка коледжу може так прекрасно і безбоязно сміятися. А ще, незважаючи на серйозне чтиво, матюкалася вона, як роботяга, а не студентка (і собі побувши роботягою, я мав достатню кваліфікацію для такого судження). Її звали Табіта Спрюс. Ми одружилися через півтора роки. Ми й досі одружені, і вона ніколи не дає мені забути, що, коли ми познайомилися, я подумав, ніби вона дівчина Едді Марша, місцева. Може, офіціантка-книголюбка з локальної піцерії, яка вийшла на обід.

23

У нас вийшло. Наш шлюб пережив усіх світових лідерів, крім Кастро[76], а якщо ми й далі будемо говорити, сперечатися, кохатися й танцювати під «Ramones» — ґаба-ґаба-гей[77] — то, мабуть, виходитиме й далі. Ми різного релігійного походження, але, будучи феміністкою, Таббі ніколи не фанатіла від католицизму, в якому чоловіки встановлюють правила (серед яких Богом дана настанова: завжди входити без презика), а жінки перуть спіднє. Я хоч і вірю в Бога, проте мені організована релігія ні до чого. Ми вийшли з однакового робітничого середовища, обоє м’ясоїди, обоє прихильники демократів і з типовою для янкі підозріливістю ставимося до життя за межами Нової Англії. Ми сексуально сумісні та моногамні за натурою. Однак найміцніше нас пов’язують слова, мова і праця нашого життя.

Ми познайомилися, коли трудилися в бібліотеці, а закохався я в неї на поетичній майстерні восени 69-го; я був на четвертому, останньому курсі, а вона — на третьому. Я закохався в неї почасти тому, що розумів, нащо вона займається своїм ділом. І тому, що вона сама розуміла, нащо цим займається. А ще я закохався, бо вона була в сексуальному чорному платті й шовкових панчішках, таких, що причіпляються до підв’язок.

Не хочу надто критикувати своє покоління (а втім, хочу: ми мали шанс змінити світ, а натомість обрали канал «Шопінг на дивані»), але серед моїх тогочасних знайомих студентів-письменників побутував погляд, що хороше письмо з’являється спонтанно, в напливі відчуттів, які треба негайно ловити; під час будівництва своїх надважливих сходів у небеса не можна просто собі стояти з молотком у руці. «Ars poetica»[78] за 1969 рік було найкраще виражене в пісні Донована Лейтча: «Спершу є гора / Потім гори немає / Потім є»[79]. Майбутні поети жили в росянистому толкіністичному світі й вихоплювали вірші з ефіру. Думка була практично одностайна: серйозне мистецтво приходить… десь звідти! Письменники — благословенні стенографісти під Боже диктування. Не хочу соромити нікого зі своїх давніх друзів того періоду, тому ось вигадана версія того, що я маю на увазі, зібрана зі шматочків багатьох справжніх віршів: