Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

чорними, зовсім не посивілими, а може, навіть і трохи підфарбованими бровами. Незважаючи на свої п’ятдесят п’ять років, Марія Басова стежила за своєю зовнішністю дуже ретельно, і позначалося це в усьому: в добре пошитому темносиньому костюмі, в вибагливій білій нейлоновій кохтинці, в дбайливо зробленому манікюрі, в малесенькій квіточці, ніби між іншим кинутій у петлицю жакета, нарешті, в кожному русі, коли ясно видно, що людина не дозволяє собі ні на мить опуститися і того ж вимагає від своїх співробітників. Працювати разом з нею було дуже легко і водночас неймовірно важко. Усі знали вимогливість Басової, заочі лаяли її страшенно і боялися, як вогню, проте не могли не визнавати правильності й доцільності її наказів.

He виконати якесь її розпорядження було просто неможливо, — на хімічному заводі про таке взагалі ніхто не наважився б подумати. «Сама» — так називали заочі Марію Іванівну — вміла вимагати точної роботи, зате вміла і піклуватись про своїх робітників та інженерів. «Людям спочатку треба створити умови для роботи, — завжди говорила Басова, — а після того і найбільший план можна виконати». Умови Басова вміла створювати дуже добре, завод перевиконував програму з місяця в місяць.

Але зараз становище було скрутнішим і складнішим, ніж будь-коли, і, може, саме тому вона так довго дивилася на заводське подвір’я, не знаючи, як відповідати на запитання Зої.

— В комісії? — перепитала вона, ніби бажаючи виграти ще якусь мить перед відповіддю. — Нічого хорошого в комісії не було. Чи встряне в цю справу юстиція, не знаю. Там прокурор Малахов, розумний дядько. В обком доповідну записку я написала. Сказали — розберемось…

Ігнатьєв знову рвучко підскочив на дивані і сів, упершись руками в коліна. Очі його блукали, мов у божевільного, обличчя стало зовсім синім.

Зоя чомусь подумала, що за останню годину інженер вже кілька разів то кидався на диван, то знову схоплювався, це здалось їй огидним і недостойним.

— Судитимуть вас, можете бути спокійні, — крикнув Ігнатьєв. — Можете бути цілком спокійні, рано чи пізно, а судитимуть, — він задихнувся від гніву і обурення. — Дадуть вам три або п’ять років і цілком справедливо, по закону.

— Боже, який вибух громадянського гніву, — весело засміялася Басова. — Що це з тобою?

Вона сміялася голосно, заливчасто, а головне, щиро. Зоя вже давно помітила за Марією Іванівною здатність у всякому становищі, навіть найскрутнішому, шукати й знаходити іскорки гумору. Сьогодні цей сміх прозвучав несподівано, але чомусь зразу все поставив на свої звичайні, буденні місця, і навіть майбутнє заводу і самого винаходу перестало здаватися таким грозовотемним.

— Так що ж з тобою таке? — витираючи мережаною хустинкою куточки очей, знову спитала Басова, дивлячись на Ігнатьєва так, ніби він завдав їй хтозна-якої втіхи. Було в цьому погляді щось дитяче, захоплене, неначе стояв перед нею фокусник і невідомо, що він наступної миті витягне з чорної скриньки.

— Добре сміється той, хто сміється останній, — буркнув Ігнатьєв. — Коли б вам знищили п’ятнадцять років життя так, як розбили ви їх мені, то вам не захотілося б більше сміятись! Як ви можете посміхатись? Адже все загинуло, все! Не вас одну, всіх нас, усіх чисто судитимуть і засудять! А найгірше, що правильно засудять. І ні на які перекручення радянської законності ніхто з нас і поскаржитись не посміє.

Басова відійшла від вікна, сховала хусточку в кишеню, знову сіла до столу, рожевою м’якою долонею провела кілька разів по блискучому склу, ніби хотіла його розгладити.

— Коли ти боїшся тільки слідства і суду, то можеш раз і назавжди заспокоїтися, — сказала вона. — Наказа про проведення досліду підписувала я, вся відповідальність лежить на мені. Гроші теж давала я. А раз я відповідаю за це діло, то маю намір довести його до кінця, які б громи й хмари над нашою головою не нависали б. Дуже добре, що ви тут. Порадитись нам треба. Зоя, у мене до тебе прохання — одна нога тут, друга там — принеси сюди схему руху інертного газу в усій системі. Ясно?

— Я вмить, Маріє Іванівно. — Зоя вибігла з кабінету.

Тепер Басова дивилась то на Ігнатьєва, то на Боровика і мовчала. Їй здавалося раніше, що знає вона обох дуже добре, знає можливості й обдаровання цих, безперечно, талановитих інженерів, а отже все виявилося інакшим, ніж вона уявляла. Характери людей, їх сильні сторони і слабості завжди найяскравіше виявляються у хвилини небезпеки. За одну годину, проведену поряд у бою, інколи узнаєш про людину більше, ніж можеш взнати за ціле життя — все виявляється ясно і видимо, як на фотоплівці. Марія Іванівна дивилася на Ігнатьєва і думала про несподіванки, сховані в його душі. Тимчасом чогось незвичайного вона не побачила, такого нападу панічного страху, замаскованого під високий громадянський гнів, можна було чекати й раніше. А що буде далі, невідомо. В усякому разі, можна чекати великих прикростей, але остаточні висновки робити ще рано. Потім погляд її перейшов на Боровика, на його перев’язку. Тут все здавалося міцним і надійним. Інженер викликає до себе зараз і приязнь, і співчуття. Не кожен на його місці кинувся б перекривати вентилі. Тепле почуття в серці, раз з’явившись, вже не зникало, і Басова сказала привітно й весело:

— Ну, яке ж у нас все-таки самопочуття, матросе?

— Самопочуття? А чому постало це питання?

Басова усміхнулась — Боровик завжди залишався сам собою.

— Ну, а все-таки. Одверто.

— Готовий до виконання будь-яких завдань.

— Що в лікарні сказали?

— В