Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

Ні глузливий тон, ні самі слова не справили на Боровика ані найменшого враження.

— Може, дозволю, а може, й ні, — задумано відповів він.

— А це що значить? — наїжився Ігнатьєв.

— Те ж саме. Я вже мав честь тобі доповісти — ці пластмаси вже перестали бути тільки твоїм винаходом.

У Ігнатьєва знову закипіло серце. Чому це всі намагаються якось прилучитись до його винаходу, до його таланту, до його слави? Як йому зробити так, щоб ніхто ніколи навіть мріяти не міг поставити своє прізвище поряд? Як довести, що вони малесенькі, жалюгідні пігмеї, коли рівняти до його, ігнатьєвського, таланту?

— Годі! — крикнув він на повний голос, але крик прозвучав, як стогін. — Годі! Примазуватись до свого винаходу я нікому не дозволю! Багато вас таких любителів чужої слави на білому світі ходить.

На Боровика цей крик не справив ніякого враження. Він дивився на Костянтина Павловича своїм єдиним відкритим блакитним оком спокійно і поблажливо, ніби наперед знаючи, що може сказати винахідник. Але Зоя Василенко стерпіти таке не могла і вибухнула запально й гаряче.

— Як вам не соромно! — майже пошепки, щоб не зірватися, заговорила вона. — Як вам не соромно про Сергія Петровича і про всіх нас так думати! За ваш винахід весь колектив заводу вболіває, ризикує, переживає, працює, а ви… Невдячна ви людина, от що ви таке, — нарешті Зоя не витримала і з шепотіння перейшла на повний голос, а потім аж на крик. — Про таких, як ви, при повному комунізмі навіть згадки не буде! Не буде!

— Без таких, як я, — гордо сказав Ігнатьєв, — повного комунізму побудувати взагалі неможливо, бо ми мозок сучасної науки і техніки.

— Роздайся, море, жаба пливе, — кинув Боровик.

Від такого зухвальства Ігнатьєв на мить занімів, не знаходячи потрібного слова, і його синюватобліде обличчя знову стало буряковіти. Як глибоко зневажав він у душі і цього зухвалого Боровика, і навіть зворушливу у своєму гніві Зою Василенко. Ні, мабуть-таки недостойні вони справжньої відповіді, мабуть, краще гордо промовчати, зневажити всі ці дрібні закиди малоосвічених людей, тим більше, що якоїсь належної відповіді він так і не знайшов, а мусить бути ця відповідь убивчою, гострою, як бритва. Проте залишити останнє слово за Боровиком він ніяк не міг і тому крикнув, усвідомлюючи, що це нерозумно, але не маючи сили стриматися:

— Товаришу Боровик, я кандидат хімічних наук і наказую вам замовкнути. Зрозуміли ви? Замовкнути!

Це було нерозумно, смішно, принизливо, але змовчати він не міг, вже сам знаючи, в яке дурне становище себе ставить. Слова самі зірвалися з його язика, і їх не повернеш ні за яку ціну. Чомусь цілком недоречно згадалося прислів’я: «Вилетить, не спіймаєш». От уже дійсно — «вилетить, не спіймаєш».

Боровик глянув на Зою, дівчина — на Боровика, і вперше за довгий час у директоровому кабінеті з’явилася посмішка. Дорого віддав би Ігнатьєв, щоб не бачити спотвореної бинтами і скривленої усміхом щоки Боровика, не бачити фарбованих Зоїних губ, які несподівано розкрилися, показуючи рівні перлини білих зубів.

— Замовкніть! — ще раз крикнув він, вже не володіючи собою.

— Ми й так мовчимо, товаришу кандидат, — поштиво відповів Боровик.

Невідомо, чим закінчилася б ця майже непристойна сцена, коли б Зоя, бажаючи приховати сміх, не відійшла б до вікна і не глянула б на заводське подвір’я. Посмішка зразу зникла з її обличчя.

— Тихо, товариші, — уривчастим голосом сказала вона, хоча ніхто з чоловіків і не збирався щось казати. — Марія Іванівна приїхала.

Ігнатьєв чи то вилаявся про себе, чи то застогнав і знову кинувся обличчям на диван, ніби намагаючись заховатися в глибоку шпарину, де так затишно пахне вовною і пилюгою.

Зоя сіла в крісло біля столу, Боровик теж. Невідступно дивилися вони на широкі, оббиті чорною цератою двері, за якими вже чулися швидкі, енергійні кроки. От вони наближаються, наближаються, на мить спинились, двері розчинено навстіж, Марія Іванівна Басова стала на порозі свого кабінету.

— Ну, здрастуйте, кого не бачила, — сказала вона, проходячи до свого крісла і сідаючи за стіл. — Ти що, Ігнатьєв, отак і лежиш весь час, боїшся навіть позу змінити? А ти чого тут? — перевела вона погляд на Боровика. — За моїми даними, тобі мінімум тиждень в лікарні спочивати треба.

— Застаріли ваші дані, — похмуро відповів Боровик.

— Застаріли? Добре. Ну, що ж ви сидите тут, журитеся, думу думаєте? Багато надумали?

Говорячи ці слова, вона швидко перебирала й переглядала якісь папери на столі, знайшла, підписала і відклала набік два листи. Вона вже працювала на повну ходу, не маючи змоги ні на мить лишатися бездіяльною; енергія сповнювала її вщерть, важко було уявити Марію Іванівну Басову без роботи.

— Що там в комісії, Маріє Іванівно? — несміливо запитала Зоя.

Басова відсунула набік папери, глянула на дівчину так, ніби згадала чи побачила щось дуже неприємне, встала з-за столу, супроводжувана уважними поглядами, пройшлася по кабінету, підійшла до вікна, якусь мить постояла перед ним, дивлячись на заводське, знайоме до найменших деталей, подвір’я.

Осінній ласкавий промінь сонця впав на її сніжнобіле, вже давно посивіле волосся, освітив кругле, повне, вже по-старечому вродливе обличчя, де особливо вирізнялися великі сірі очі під