Читати книгу - "Відьомська доба"

Наче відповідаючи його думкам, зморгнув червоний вогник на панелі урядового телефону.

— Нелегко до вас додзвонитися, пане Великий Інквізиторе.

— Праця заради безпеки держави потребує мобільности, ваша світлосте, — озвався Клавдій сухо.

Герцоґ гмикнув:

— Тоді лишається сподіватись, що в найближчі години ви будете мобільніші, ніж останні півроку… Коли, звісно, тут є якийсь зв’язок. Між вашою рухливістю та збитками в господарстві Бернста; ви чули, від чого там здихають корови?

— Задля чистоти експерименту, — повільно мовив Клавдій, — слід було б відправити мене на відпочинок… на курорт у Одниці, наприклад… І подивитись — можливо, буде краще? Може, корови оживуть?

— Вдалий час злегка пожартувати, — голос герцоґа з холодно-насмішкуватого перетворився на просто холодний.

— Вдалий час злегка мене пришпорити, — озвався Клавдій у тон. — В одному анекдоті пастушок лупцював бика-плідника просто під час процесу… Аби покращити якість плоду. Так?

Герцоґ зробив паузу. Неабияку. Значущу. Будь-який урядовець за цей час тричі намочив би штанці.

— Без образ, Клаве, — сказав він тоном нижче. — Але мені не подобається те, що відбувається.

— Ми зробимо все, щоби воно відбуло, — запевнив Старж.

На цьому і порішили.

Кілька хвилин Клавдій тримав у руці порожню слухавку; потім клацнув і викликав заступника:

— Завтра зранку, Ґлюре, я маю бути в Одниці.

Він заїхав додому на півгодини. Знову вивчив вміст холодильника, наповненого дбайливою домогосподаркою; випив холодної води, змінив сорочку, з огидою позирнув на смердючу попільничку й упав на диван — п’ятнадцять хвилин ні-про-що-не-думання. Це святе.

З напівсну його витягнув телефонний дзвінок; рука сама навпомацки знайшла рурку:

— Слухаю.

Тихенько потріскував невидимий коридор, що виник між ним і кимось, хто мовчав на тому кінці дроту.

— Я слухаю… — механічно повторив він.

У вухо його дихали. Нишком, нерішуче; ще ні-про-що-не-думаючи Клавдій сів на канапі:

— Хто говорить?

Ніхто. Тиша; не помилка — просто мовчання. Слухавка, намертво стиснута чиєюсь рукою. Віддалений шум міста… Стримане дихання… маленький об’єм грудної клітки… Хтось невеличкий… Лисеня…

— Івго, ти?..

Злякано заторохтіли короткі гудки: ні, ні, ні, ні…

Клавдій поглянув на годинник. Під вікнами вже чекає машина.

Чор-рт…

Він відклацав номер; слухавку, на щастя, узяв молодший Мітець. Хрипкий і сонний.

— Назаре? — Клавдій подбав, аби голос звучав природно та безтурботно. — Це Клав. Як справи?

— Дякую, — силувано вичавив із себе хлопець. — Добре… Я… покличу…

Клавдій заквапився:

— Назаре, я їду просто зараз… Хотів от спитати, чи все… А Івга не з’являлась?

Пауза. Герцоґу є ще куди рости. І в кого вчитися.

— Ні, — нарешті відповів Назар. — То… не кликати?

— Вітання передавай, — ретирувався Клавдій. — Ну, бувай?

— Бувайте…

Знову промовисті короткі… Що за день?! Свято телефонного пунктиру.

Він набрав інший помер. Черговий тюремного блоку відповів негайно.

— Добрий вечір, Куле, це Старж… Маґда Ревер, номер сімсот дванадцятий, нічого не хоче сказати?

Мовчання. Що за день…

— Куле, я не вмію читати думки…

— Пане Великий Інквізиторе… Десять хвилин тому я доповідав панові Ґлюру, що…

— Що?!

— Маґда Ревер заподіяла собі смерть. Через знак «дзеркала»… Готовий до покарання, але…

— Зрозуміло, поки що продовжуйте нести службу. Все, що я хочу сказати, я висловлю вам при нагоді.

Цього разу гудків не було — черговий чекав, аби Клавдій поклав слухавку першим. Це ж треба, церемонії які…

Маґда однаково була приречена. Інша річ, що вбивати себе так — справжнє пекло. Як от топитися у власних нечистотах. Вона сиділа в скрепицях, у малесенькій камері та викликала всю свою ненависть і жовч; відбиваючися від «дзеркал», її власна гидота повільно душила її.

Хоч, може, і швидко. Вона ж була переповнена люттю, ця Маґда Ревер. Можливо, смерть її була легкою…

У двері ввічливо дзенькнули. Клавдій пройшов до передпокою, як був, напівроздягнений, чим засмутив прибулого охоронця:

— Пане Старже, з аеропорту дзвонили, чекати нас чи ні…

— Зачекались, — байдуже кинув Клавдій. — Можна, я хоч штани одягну? Ні?

Охоронець мовчав.

  (ДЮНКА. ГРУДЕНЬ-СІЧЕНЬ)

З того часу він перестав їздити на кладовище. Нічні відвідини не заспокоювали, навпаки — загострювали біль в душі.

Юлек був радий — однак незабаром дивна поведінка приятеля почала турбувати його значно більше, аніж раніше.

Клав нервувався. Сіпався від найменшого дотику, боявся темряви… І все таки жадібно вглядався у нічні вікна, і вираз його очей дуже не подобався Юлєку.

— Старий, ти що… Не мовчи… Може, до лікаря?..

— Дякую, Юле. Усе гаразд.

Якось Юлек повернувся з занять раніше від товариша і виявив у кімнаті сліди — босих ніг… Дівочих.

— Старий, ти сьогодні нікого не чекав? Посиділа й пішла, цукерки з’їла… Чого це вона босоніж?..