Читати книгу - "Горохове чудо"

У своїх палких думках бачила хлопчика підлітком, ставним, гарним парубком і, що гріха таїти, в думкам одружувала його, одіваючись уздріти правнуків.

Так минав час. Їй невтямки, що вона минається під терен-деревом. Вона вговтала, переконала, запевнила себе, що так і треба.

Займає табуни, жене табуни, несе на плечах колиску, несе в руках пряжу. Тяжко? Хіба первина?

І треба ж їй було оглянутися?

Повзе, підбігає, завертаючи табуни, і знову ледве переставляє ноги, а оглянулася і остовпіла: де не ступить — з її сліду росте будяк, куди не поверне своїми вирлами — там з’являється полин.

Її поставило правцем. Будяки ростуть, як в парнику. Який вилізає, який гіллячиться, який повниться і цвіте, а який розкущився, потріскує коробочками, вже розстеляє у вовні своє насіння, і всі повиставляли колючі голки. А сиві полини курять і димлять.

Вовчиця так і скочила під терен-дерево. Губи шпарко шепотять:

— Я нізащо не оглядатимусь, я ніпощо не дивитимусь. Я буду пасти очима табуни, буду прясти і колисати дитину.

Так і вчинила, але не могла себе перемогти: будяки росли їй у голові й кололи серце, а гіркий дим полинів пхався у ніздрі, до рота.

Вовчиця затіпалась. Їй виламувало старі в’язи. Била пропасниця.

Куди подітися?

Де заховатися?

І тоді знову війнув свіжий вітер. Вона знову звернула до нього своє лице. Вітер віяв і обмиловував.

Вона про все забулася: дивилася на вітер, ловила його кожен повів і знову побачила у вітрі все своє життя. Промелькнувши мельком, її життя постало перед нею так яскраво, так чітко, начеб це діялося навіть не вчора, а діється нині, зараз.

Утих добрий, утих рідний вітер, і скінчилося її життя!

Вовчиця дихала — вона ще сама творила вітер, але нічого в ньому не бачила. Перед нею було темно. Над нею всихало терен-дерево. Вона боїться поворухнутися, а ще більше боїться оглянутися, кинути своїми вирлами: де ступить — вимахнуть будяки, куди спрямує погляд — зародять полини.

Сидить, не дише: думає. Пустила добрий, далекий вітер собі в душу, а він з’єднався з її диханням. Чому ж її кидає то в жар, то в холод? Чому ж не дає дихнути? А в неї в душі щось робиться — І її мучить і давить. Кричати, кликати на поміч? Кого?

Вовчиця глухо стогне, і цей стогін не спотворює її, навпаки, він начеб додає їй сили.

Вітер з рідної сторони з’єднався з її диханням — її дух озвався стогоном. Він озвався страшним стогоном, і страшний стогін здобувсь на мову.

Уста рознялись. Вона каже:

— Наші ніхто не вмирають, наші всі-всі переходять у вогонь, у слово — і живуть.

І коли вона це вимовила, знову повіяв вітер — молодий, дужий і свіжий. Вона підставила йому свої чорні голі груди.

Він віє, хоч і не проси.

І Вовчиця, прихиляючись перед ним, опустивши перед ним у ковтунах свою голову, запитує:

— Доню-доню, а в що ж перейшла ти? Потурчилася, побусурманилась для багатства великого, для лакомства нещасного… Дитино-доню! Твій чоловік заарканив тебе, він пригнав на аркані мене, а на кого закине зашморг і кого прижене твій син, мій внук, коли він виросте?! Ой, я нещасна, чи я при тямку? — Вона підхопилася і заламала руки. Взяла дитину, колисала й обсипала її поцілунками. А по боках як не будяки, то полин.

— Я не боюся, я повириваю тебе, моє будяччя, я виполю тебе, мій полине! — заклялась.

— Люлі-люлі, татарчатко, а по дочці онучатко! Бодай табуни виздихали, бодай кужіль спопелів, бодай дитя скам’яніло!

Це учув німий кастрат, вірний євнух: він завжди назирає за нею, як тінь. Доніс — і вибігла дочка. Зла і сердита, як крива шабля. Розмахнулась, їй на руці зблиснули перстені-самоцвіти, і вона вдарила Вовчицю в лице.

Вовчиця й не скривилася. Дивиться на неї своїми вирлами й спокійно промовляє:

— Я тебе, доню, згодувала, але ні разу не зачепила й пальцем.

Дочка оступилась, стоїть і, не вірячи, раптом запитує:

— А по чому ти, чортице, здогадалася, що я твоя дочка? Ти не брешеш, шайтанко?

— Мізинчик — твій пальчик: ти зрізала його з барвінком.

Дочка перемінилася.

— Мамцю, матусю! — кинулася до неї. Обіймає, жаліє і просить: — Скидай з себе дрантя — я тебе одягну, я тебе озолочу: будемо панувати.

А Вовчиця відказує:

— Ліпше моє руб’я, ніж усе твоє багатство: я не хочу панувати, я хочу в рідну землю.

Дочка вволила її волю: дала коня.

І Вовчиця сказала коневі:

— Вези мене погибати…

Повість-легенда

Морозиха лежала під тином у бур’янах. Вона вже очунювала. Вітер розхилив сиві полини, і білий день явив над нею висоти неба. Що бачила там, у висі? Близьку мрію? Підвела голову. Сіла. На неї відразу ж дмухнуло димом і чадом, забиваючи памороки. Очі закліпали, обличчя зморщилось, руки хапливо знайшли землю, і вона мовби зависла, обпершись на свої руки: від хати, від комор — ні сліду.

Прижмурюючись, молодиця дихала димом і чадом, які були гіркіші, ніж полини, й дивилася на обгорілу вишню. Скарлючена, скалічена, вона стояла, як чорне дерево смерті, а край нього куріло, дотліваючи, румовище. Брови в Морозихи ламались, обличчям пробігали тіні, груди то здіймались, то западали — блискавка роздирала свідомість, і, дивлячись на вишню, яку