Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

— Бачите цього підлітка? Йому ще й дванадцяти нема. Тож з'ясуймо, хто більше знає: старосвітські дурноляпи чи теперішні молодики.

Ґранґузьє був не проти такого спитку і звелів пажеві починати. От Евдемон, спитавши у віце-короля, пана свого, дозволу, звівся на рівні й зі шличком у руках, світлоликий, рум'яногубий, яснозорий, вп'явшись поглядом у Ґранґузьє, заходився з юнацькою скромністю славословити і величати його: по-перше, за чесноти його і добрі звичаї, по-друге, за вченість, по-третє, за шляхетність, по-четверте, за фізичну вроду, а потім ласкавими словами закликав його шанувати свого батька за те, що той пішов на все, аби лиш синові найкращу освіту дати. А наприкінці звернувся до Ґарґантюа із проханням вважати його своїм найвідданішим покірником, бо зараз він, Евдемон, благає в неба лише про одну ласку: з Божої помоги чимось догодити Ґарґантюа і хоть якось йому прислужитися. Ту всю орацію було виразно й гучно виголошено добірним штилем і чудовою латиною, не кажи ти глаголав радше якийсь старосвітський Гракх, Цицерон або ж Поль Емілій, ніж сьогочасний юнак, — та ще й увиразнено належною жестикуляцією.

Замість відповіді Ґарґантюа заревів коровою й уткнувся носом у капелюх; говорити в цю мить він міг не більше, ніж здохлий віслюк пукнути.

Ґранґузьє мов чемериці наївся і спересердя мало не прибив магістра Тюхтія. Проте згаданий де Маре уговкав його доброю порадою, і він охолов. Ґранґузьє велів заплатити вчителеві винувате, напоїти його по-богословському, а потім послати під три чорти!

— Ех, аби ж то (сказав Ґранґузьє) він оце налигався, мов той англієць, і ґиґнув. Тоді б нам не довелося платити!

Після відходу Тюхтія Ґранґузьє спитав у віце-короля, кого б він порадив узяти у вихователі Ґарґантюа, і тут вони на думці зійшлися, що таке завдання візьме на себе Понократ[42], учитель Евдемонів, і що вони разом вирушать до Парижа, аби побачити, як там із наукою французького юнацтва.

А в цей час Файоль Четвертий, цар нумідійський, зі свого африканського краю прислав Ґранґузьє кобиляку, там таку здоровецьку, таку великонську, якесь чудище та й годі (з Африки, самі здорові знаєте, можна притарабанити ще й не таку хоху). Завбільшки вона була з шістьох слонів, ноги мала пальцюваті, не кажи ти Юлія Цезаря кінь, вуха вислі, наче коза ланґедоцька, а озаддя її прикрашав маленький ріг. Масті була вона рудої з підпалинами та ще й у сірих яблуках. А хвостище мала страшелезний аж-аж, завгрубшки як слуп Святого Марса, отой, що під Ланже, і таким самим чотириріжжям, і увесь у пелехах волосу, буцімто в остюках.

І це ще не дивина, куди дивніші он хвости скитських баранів, вагою фунтів тридцять, не менше, або ж авряків сирійських: тамтим треба (як Тено не бреше!) підставляти під курдюк, щоб возити, візки, такі бо вони довжелезні й замашні. Натомість ви, бахури хуторяни, зовсім безхвості!

Перевозилося цю кобеляку морем на трьох карраках і одній бригантині аж до порту Олони, що на Тальмонде.

Ґранґузьє, тільки-но побачив:

— Ага (покликнув) якраз щоб моєму синові їздити до Парижа! З нею ми, далебі, не пропадемо! Не інакше, вискочить він на великого науковця! Незнайко біжить, а знайко лежить!

Назавтра, от як погладили (як годиться) дорогу, вони й вирушили: Ґарґантюа, його вихователь Понократ і челядь, а з ними ще й пахолок Евдемон. А що день тоді випав ясний і погідний, то батько й звелів узути свого сина в жовті чобітки. Бабен, той називає їх полуботками.

Путь подорожани верстали веселенько і все підживляли й підживляли душу аж до самого Орлеана. Аж це їм трапилася дика пуща у тридцять п'ять льє завдовжки і в сімнадцять там чи що завширшки. А в тому лісі водилася сила-силенна бурчимух і ґедзів, і було це саме в дроковицю: кобилиці, віслюки та коні ґедзалися, як не дуріли. Зате кобиляка Ґарґантюа поквиталася сповна за швабу, завдану всій її породі, пустившись при цьому на спосіб, на який досі ще нікому не стрілило пуститися. Так ось, як уїхали вони до тамтого лісу і скот почав дрочитися від укусів, кобиляка хвостище своє розпустила і ну хвиськати й хвиськати ним так, що за одним поклала не тільки кусючого дрока, а й увесь ліс; тнучи ліворуч, праворуч, навкіс, навідліг, навперек, уздовж, навхрест, туди, сюди, згори вниз, вона валила на землю дерева, як валить косар покіс, аж скоро зосталося навколо саме безлісся і безґедзя. Усе лісове урочище у ґедзень де й поділося.

Побачивши таке, Ґарґантюа втішився непомалу, але не запишнився і до своїх людей обізвався так:

— Ач, як воно стало голо-босо!

Відтоді той край так і зветься: Бос.

Після чого на обід подорожани тільки комара задушили. Ось чому, ось на якої приключки честь сьогочасна боська шляхта ще й досі на обід намагається лише комара задушити і здобріти тим, дарма що при цьому не лише плюється, а ще й облизується.

Нарешті прибули наші мандрівці до Парижа, і вже на місці Ґарґантюа днів зо два, зо три відпочивав, п'ючи-гуляючи зі своїми і не забуваючи розпитувати всіх, хто в цьому городі учений і які вина тут розпивають.

Після кількаденного спочиву пішов Ґарґантюа, на превеликий подив усіх стрічних, місто оглянути. Парижани-бо такі макухи, такі кепи, такі роззяви, що