Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"

— Мала баба Миколайка… — шепочу серед своєї внутрішньої тиші, за межами якої стукотять виделки об тарілки, лунають голоси, дзеленчать кришталеві чарки, блукає невиразний жіночий сміх.

Стежу за Інгою і бачу, що та почувається, як не в своїй тарілці. її матір — знову з надмірною дурнуватою посмішкою — пропонує скуштувати екзотичні салати і каже, що їх готувала Галинка.

— Ось це я робила, і ось це, — мала демонстративно й задоволено показує на страви. Розповідає, скільки чого треба до того чи іншого салату. Ні на кого не звертає уваги й натхненно щебече про те, хто їй допомагав. Присутні хвалять: «просто золотце», «гарна дитина», «майбутня господиня»…

— У нас тут є майбутній історик! Так би мовити, наступне покоління! — звертає на мене увагу дискутуючих завідувач якоїсь там кафедри. — Ось що ви скажете, юначе, про Хмельницького?

«Клав я на вашого Хмельницького, задовбали». Мене так ковбасить, що не можу нічого путнього сказати, таке враження, наче думки стали раком.

— Він із Переяславською угодою трішки загнався.

Педагогічні лоби морщаться і мені одразу стає соромно за необачне слівце «загнався». Шєт! Потрібно кілька годин, щоб їм пояснити це слово! Вони довго зважують почуте.

— Цікаво-цікаво, — каже батько Інги. Завідувач якоїсь там кафедри іронічно на мене дивиться, потім нахиляється до батька Інги і я ненароком чую те, що він тихо каже йому на вухо:

— Скажу вам, друже, як математик, одну закономірність. У Німеччині 20-х років математиками ставали ті, хто замолоду був зятем впливових учених-математиків. Ви мене розумієте? — знову сміється він. Таке враження, наче без сміху він не може обійтися.

У батька Інги помітно здригається обличчя, я одразу обертаюся до Галинки, аби не бачити його погляду. Завідувач якоїсь там кафедри безцеремонно підморгує мені і розпитує про причини любові до історії. Не знаю що відповісти, лише знизую плечима. Кажу, що історія — це класно.

Господи, як я хочу сцяти!

— Історія це наука, а не забавки, — вставляє батько Інги.

— Так, мій дорогий друже. Але французи знають свою історію не з монографій, а з романів Дюма, — посміхається завідувач якоїсь там кафедри.

— Це тільки примітивні невігласи вчать історію з художніх творів.

— Любий, а хіба ми говоримо про навчання? — раптом промовляє мати Інги серед несподіваної тиші.

Пауза.

Батько Інги дико на неї дивиться, вона одразу переводить балачки на тему сім'ї, звертаючись лише до жінок. Невдовзі між ними зароджується жвава розмова.

Чому, бля, нас учить історія?

У двері дзонять.

— Це Віктор Дмитрович, — підводиться, пожвавлюючись батько Інги.

— О, видатний педагог сучасності зараз нас розсудить, — потирає руки завідувач якоїсь там кафедри. — Він чоловік правдивий і мас прогресивні погляди.

Той, хто має прогресивні погляди, виглядає втомленим і ніби насупленим. Його згаслі очі, як мені здається, говорять, що цей бандерлог давно втратив інтерес до життя. Він ліниво обводить присутніх своїм сумним поглядом, механічно вітається з жінками. Мене знайомлять з гостем, але той одразу зосереджує увагу на Галинці, дарує їй велику, майже метрову ляльку, яку можна одягати-роздягати і яка вміє говорити кілька слів. Усі плескають у долоні, а Галинка з дітьми біжить у дитячу бавитися. Віктор Дмитрович поважно сідає в крісло, робить кілька компліментів жінкам, особливо ж господині, йому наливають, і він проголошує тост за природне виховання дітей та рівноправне ставлення до них дорослих.

— Що ви мали на увазі? — згодом перепитує мати Інги. — Невже ми не так виховуємо наших дітей?

Ну ти, Вікторе Дмитровичу, і загнув — думаю Про себе. Ну ти і типоша!

Бажання відлити розпирає ще дужче. Знову йду до туалету, але нереді мною несподівано виростає матір Інги і стурбовано запитує, чи добре почуваюся.

Якби вона знала, як мене зараз ковбасить!

Кажу — повний гут.

На самоті видавлюю з себе кілька краплин. Бідний мій організм. Повертаюся.

Говорить Віктор Дмитрович. Замовкає. Його губи й щоки рухаються, певно запхав у себе фарширований перець. Він відкладає виделку, витирає серветкою губи і тільки-но хоче відповісти, як його уриває лисуватий бородань:

— Віктор Дмитрович хотів сказати, що сучасна людина повністю здеградована і всі її вчинки, думки, в тому числі й виховання дітей, здійснюється в хибному напрямку. Я правильно вас зрозумів? — запитує у педагога.

— Да-да. Однак треба зробити суттєве уточнення.

— Яке саме? — наполягає худенька жіночка з кривим носом. Вона трохи сп'яніла, бо сидить у кріслі незграбно, напівобертом до чоловіків, поклавши руку на бильце.

— В історії людського інтелекту було двоє мислителів, які збили на манівці подальший розвиток людської думки. Один із них — Руссо, з якого почалася хибна теорія виховання, вірніше, саме після цього rope-філософа відбулася зміна у ставленні до дитини.

— Невже? — перепитує завідувач якоїсь там кафедри.

— Будь ласка, не перебивайте, — озивається повна жінка з обвислими щоками, яка за цей вечір нічого ще не говорила. — Ми вас уважно слухаємо, — звертається до промовця.

— Після Руссо дитина, по суті, втратила природне, віками плекане ставлення батьків до неї. Натомість, вона перетворилася на один із предметів побуту дорослих, так само як посуд, декоративні речі та інші об'єкти розкоші. Дитину ніби позбавлено її власного світу, а колись вона — на рівні з іншими членами сім'ї — мала власні обов'язки, котрі виконувала завжди. Саме звідси почалася тотальна розбещеність дітей, оскільки дорослі, прикрашаючи своє життя дітьми (зауважмо, прикрашаючи, а не відчуваючи внутрішньої потреби у дітонародженні), почали ще й прикрашати життя дітей, купуючи для них велику кількість дорогих іграшок. Батьківська турбота перетворилася на декорацію, а раніше вона завжди виконувала функцію своєрідної життєвої настанови, і була тим єдиним необхідним механізмом, що ми зараз називаємо «вихованням» — у первісному значенні цього слова. Через це діти почали формуватися з усвідомленням свого «дитинства» як автономного вікового статусу, з усвідомленням привілейованості власного віку над старшим. Особливо це виявилося в напівбожевільному і не завжди доречному обожнюванні матерями своїх дітей; вони якомога більше намагаються ізолювати їх від проблем великого світу, в якому живуть. Да-да! Це призвело до суттєвих змін у свідомості сучасних дітей, і гірким прикладом цього є той незаперечний факт, що сучасні діти геть зневажливо