Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

…А з далекого далека лунали голоси:

— Мені п'ять акцій…

— Мені три…

Завершувалася чорна справа організації змови проти всього людства.

На канапі лежить зморшкуватий дідок з головою лисою, мов коліно. Він дихає повільно, хрипко, хапається подеколи за груди жовтою кістлявою рукою, немов хоче скинути геть якийсь тягар. Але задуха минає, і рука кволо падає на подушку. Важко дихати, важко думати. Голову пече вогнем… Ні, це не од старості. Просто Айт надто перехвилювався. Просто все навколо стало тоскним і безперспективним. В ту мить, коли Айт досяг своєї мети, він зрозумів, що гнався за привидом. Можна вбити Кейз-Ола і Мей, та лишаться двісті «наймудріших», лишиться поліція і Уранія. І ті три тисячі триста атомних та водневих бомб, що стоять на стартових спорудах у підземних сховищах, зринуть у свій останній смертоносний політ як не сьогодні, то завтра. Можна забити ватажка вовчої зграї, але зграя лишиться, її одразу ж очолить хтось інший. На зграю потрібна облава — спільна боротьба багатьох людей. А це й є той шлях, яким свого часу відмовився піти Айт.

Він підвівся, взяв з тумбочки пістолет, притулив до скроні. Згадалося Лайнове: «Ви повинні перетяти шлях війні!» Яке безглуздя! Яка наївність!

Одинак може винайти атомну бомбу. Але знищити її самотужки він не зуміє. Тож згинь, друже Айт!

Айт натис на гашетку… Легенько клацнуло, та й годі.

«А, знову — доля?» Айт гарячково замінив патрон, клацнув ще раз…

Той самісінький результат.

«Постривай, постривай! — Айт схопився за ніж, почав довбатись у патроні. — Куля є… Порох є… А пістон?»

Гостре шильце пролізло вглиб патрона, копирснуло мідну чашечку капсуля. В цю мить мала б вибухнути гримуча ртуть, викинути в отвір гострий язичок полум'я. Та ні, тихо. І отак в другому патроні, в третьому, четвертому…

Старий шпурнув ніж на канапу і раптом зареготав:

— Який ти дурний, друже Айт!.. Який ти дурний!.. «Доля»! «Судилося»! Тьху!

Так, самогубство відбулося, хоч пострілу й не пролунало. Айт знищив у собі того, хто не хотів жити. А той, що лишився, зараз торжествував, зловтішався.

Айт зібрав патрончики, зважив їх на руці.

«Присягаюсь! — промовив він подумки. — Присягаюсь пам'яттю батька й матері, пам'яттю тих, що загинули в Уранії, зробити все можливе, щоб перетяти шлях війні!..»

Смерть була справді близька. Тупий удар кулі, останній сплеск болю навряд чи додали б щось до пережитого Айтом. І тепер його вже ніщо не лякало.

Одинак? Якщо одинак не може перетяти шлях атомній бомбі, то він може влаштувати її вибух в Уранії!

«Так, так! — Айт замислився на мить, потім хихикнув єхидним Псойсовим смішком. — Прошу, панове наймудріші. Це буде надзвичайно ефектна картина — колективна загибель мільйонерів Монії!»

Мета, яка поблякла годину тому, тепер спалахнула перед Айтом у новому, яскравішому світлі. Його особиста ненависть до Кейз-Ола переростала в ненависть до цілого класу.

«Так… так… — міркував Айт. — Отже, треба не вбивати містера Кейз-Ола, а підтримувати до часу. І вас також, шановна царице краси!

Але хто замінив набої? Хто отой незнайомий друг чи ворог? Може, Свайн?»

Це припущення було вірогідне. Айт не міг забути того багатозначного погляду, яким обмацав його цей лакуза під час розмови про Нараду «наймудріших».

— Гаразд… Випробуємо, — промимрив Айт. Він запхнув патрони до кишені, поклав на стіл пістолет і натис кнопку з написом «Свайн».

Минуло хвилин п'ять. У двері легенько постукали.

— Заходь! — проскрипів Айт.

Низенько вклоняючись, до кімнати прослизнув Свайн. Його очиці злодійкувато виблискували, уста догідливо посміхалися.

— Стань он туди! — недбало махнув рукою Айт в куток проти стола.

— Дозволите? — не чекаючи згоди, Свайн метнувся до годинника з статуеткою і повернув фігурку обличчям до стіни. — Під час вашої відсутності встановлено ще один мікрофон. Цей також ввімкнено. — Свайн натис на кнопку біля стола. — І цей… — він навстіж відчинив двері шафи. — Коли розмова серйозна, зайві вуха шкодять!

«Ого! — подумав Айт. — Мабуть, Свайн значніша штучка, ніж я гадав!»

А вголос сказав з глузливою інтонацією:

— Даремно турбуєшся, Свайн. Скажи, ти заходив до моєї кімнати вчора чи сьогодні вранці?

— Боронь боже, пане Псойс! — вигукнув Свайн, молитовно склавши руки.

— Це ти підкреслив рядки в «Книзі святого закону»?

— Які, пане Псойс!? — Свайн кинувся до стола.

— Стій! — Айт схопив пістолет, націлився. — Можеш прочитати свою останню молитву. Ясновельможний тільки подякує мені за те, що я тебе знищу.

— Облиште, пане Псойс. Ваш пістолет не стріляє. Я давно готувався до цієї розмови і вжив деяких заходів безпеки.

Айт чекав якоїсь витівки з боку Свайна, тому цілком натурально зіграв обурення:

— Чого тобі треба, Свайне? Ти хочеш, щоб…

— Я хочу того, про що ми вже говорили, пане Псойс. Відтягувати далі не можна! Коли ясновельможний шугне в Уранію — все загине…

Що загине? Чому загине?

В Айта зараз було стільки ж шансів на влучну відповідь, як і в глухого, що абсолютно не чує запитання. Але коли умовляють, навіть шантажують, то найобгрунтованішим буде коротке заперечення.

— Ні! — сердито сказав Айт.

— Ні?! Схаменіться! Ви прирікаєте на загибель його!

«Кого?» — хотілося крикнути Айтові. Але Свайн