Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

З Пулкова надіслали розрахунки балістичної орбіти “чорних зірок”, за якими виходило, що середня їх густина… один і три десятих кілограма в кубічному сантиметрі! Якщо припустити, що ці снаряди не є монолітами, а порожні всередині, то стає дуже ймовірним те, що вони — з космічного нейтриду..

15 жовтня. Ні, вони не з космічного нейтриду. Це цілком земні снаряди, настільки земні, що навіть начинені атомною вибухівкою. А втім, чутки щодо атомних зарядів у “чорних зорях”, на мою думку, перебільшені. Одначе ніхто не може їх спростувати. Та й не дивно: досі всі держави роблять вигляд, що де цих зловісних супутників їм нема ніякого діла. Подумати тільки, яка небезпечна витівка! І чия? Американська? Можливо…

У світі зараз діється щось неймовірне: населення тікає з міст, газети публікують сенсацію за сенсацією, одну від одної жахливішу… Дебати в ООН, заяви різних політиків… Якийсь діяч з Пентагона (здається, Х’юз чи Х’юст) заявив по телебаченню, що, коли хоч один снаряд упаде на територію США, треба негайно ж завдати Росії атомного удару…

За підрахунками, супутники обертатимуться ще два-три тижні. Щось має статися за ці кілька тижнів!..

16 жовтня. Одне слово, для нас уже ясно, що ці супутники мають оболонку з нейтриду. За тиждень обертання в атмосфері, якщо рахувати з моменту, коли їх уперше помітив полтавський астроном, вони повинні були нагрітися до десятків тисяч градусів. Термоприлади підтверджують це. Але зорі, як і раніше, чорні! Та й їхня питома вага підтверджує наші здогади.

Це, безперечно, снаряди, а не ракети. Форма свідчить про відсутність реактивного обладнання. Значить, десь повинна бути й гармата, що викинула їх. До того ж, гармата ця повинна бути також з нейтриду. Щоб надати гарматному снарядові швидкість вісім кілометрів за секунду, треба здійснити керовану ядерну реакцію, одержати температуру не менше п’ятнадцяти тисяч градусів. При менших температурах гази не зможуть вилетіти з дула гармати з потрібною швидкістю. Ну, а який же ще матеріал, крім нейтриду, здатний витримати таку температуру?

Якщо так, стає зрозуміло, чому снаряди, замість того, щоб влучити в певну ціль, ось уже два тижні кружляють навколо Землі. Все це — через неточність. Мабуть, таку гармату проектували для стрільби на далекі відстані через континенти, так би мовити, на противагу нашим балістичним ракетам. А для цього потрібно, щоб снаряди мали швидкість дуже близьку до семи і дев’яти десятих кілометра за секунду і водночас не перейшли цієї межі. Отже треба було з граничною точністю підтримувати температуру ланцюгової реакції, а при п’ятнадцяти тисячах градусів це нелегко. Вже при перших випробуваннях гармати, очевидно, не вдалося надати снарядам необхідної швидкості: вона перевищила критичну, і снаряди перетворилися на супутники Землі. А тепер господарі гармати осоромилися й мовчать. Снаряд — не горобець: випустиш — не впіймаєш. Хотіли налякати світ, а тепер самі злякалися… О, Земля — дуже ризиковане місце для полігона.

20 жовтня. Закінчуємо перший скафандр із плівки нейтриду. Обдумуємо методи його випробування.

Івана Гавриловича вчора терміново викликали до Москви.

Мабуть, думка, що супутники зроблені з нейтриду, цікавить не тільки нас.

Сьогодні я допізна працював у лабораторії і бачив, як високо в холодному синьому небі летіла маленька чорна кулька-снаряд. Наказом звелено вжити деяких заходів протиатомної оборони…”

“29 жовтня. Власне кажучи, це перша пригода в моєму житті, а тому я спробую розповісти про неї докладніше.

Проте назвати це пригодою можна з великою натяжкою: просто ми з Іваном Гавриловичем брали участь в одній трохи незвичайній експертизі.

Ще з Москви Голуб надіслав телефонограму: “Негайно закінчуйте скафандр”, а вже наступного дня прилетів і сам. Скафандр був майже готовий: чорний, шовковисто-м’який, схожий на спортивний костюм. Для голови — кругла куля з двома опуклими риб’ячими очима на рівні рота. Щоб захистити очі від прямих променів, ми зробили перископічний пристрій. Іван Гаврилович звелів мені приміряти скафандр (Оксана сказала, що він мені личить), критично оглянув.

— Радіо не налагодили? Герметичність при високих температурах не перевіряли?

— Ні… не встигли ще. — Я був заінтригований цією поспішністю.

— Нічого, витримає, — мовив Сердюк. — У такому костюмі я можу гайнути куди завгодно, хоч у пекло!

— Ні, Олексо, — заперечив Голуб, — цього разу в пекло підеш не ти, а… — він пильно глянув на мене. — Микола Миколайович. А інженер Сердюк, який назавжди скомпрометував себе відрізуванням кінцівок, залишиться за начальника лабораторії.

Сердюк ображено гмикнув.

— Ну й нехай!.. — і відвернувся.

— Ідіть додому, Миколо Миколайовичу, одягніться якнайтепліше і — на аеродром. За дві години вилітаємо.

— Навіщо — найтепліше? Хіба в пеклі холодно? — спробував я пожартувати.

Але Голуб уже дивився на годинник:

— Рушайте мерщій!.. І не пробуйте випитати — навіщо й куди. Все одно до вильоту нічого не скажу. Зараз не час займатися балачками…

У літаку Голуб мовчав. Я не розпитував. Пробиралися крізь хмари — біле крило ховалося в густому тумані. Ревіли мотори, в кабіні деренчала якась погано закріплена залізячка. Зненацька виринули в сонячну прозору синяву. Горбаті хмари пливли далеко внизу.

— Спробують збити ці “чорні зорі”… А наше завдання — визначити, з нейтриду вони чи ні, — несподівано сказав Голуб.