Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Тим часом дві кумасі, хоч їх ніхто й не запрошував, у блаженному невіданні щодо сентиментів молодої леді, дивилися, як маленький Поль успішно проходить усі стадії роздягання, повітряних ванн, споживання вечері і вкладання до ліжка, а тоді сіли до чаю біля каміна. Обоє дітей, завдяки клопотанню Поллі, спали тепер в одній кімнаті, і тільки вмостившися коло чайного столика, наші леді випадково глянули на ліжечка й згадали про Флоренс.

- Як міцно вона спить,- сказала міс Токс.

- І не дивно, моя люба. Вона, знаєте, так набігається за день,- весь час коло Поля та й коло Поля,- відповіла місіс Чік.

- Чудне якесь дитя,- зауважила міс Токс.

- Голубко моя,- до шепоту знизила голос місіс Чік, це ж викапана мати!

- Ай правда,- мовила міс Токс.- Ах, боже ти мій!

У голосі міс Токс забринів незвичайний, як на неї, жаль, хоч вона й сама не тямила, чому. Мабуть, тому, що від неї цього чекали.

- Флоренс ніколи не буде Домбі,- сказала місіс Чік.- Ніколи, хоч би й прожила тисячу років.

Міс Токс підвела брови і знову налилася співчуттям.

- Я просто звелася уся від переживань за неї,- зітхнула місіс Чік із скромним самовдоволенням.- І так не знаю, що з неї буде, коли вона виросте, і що вона робитиме. Їй аж ніяк не вдається прихилити свого тата до себе. Та це й зрозуміло - вона ж така неподібна до Домбі!

Видно було, що міс Токс не може добрати відповіді на цей невідпорний доказ.

- А в дівчинки, як бачите,- тоном глибокої довіри сказала місіс Чік,- вдача бідолашної Фанні. Вона, я можу запевнити, ніколи не зробить жодного зусилля. Ніколи! Вона ніколи не обів’ється, не обгорнеться круг татового серця, наче...

- Плющ? - підказала міс Токс.

- Наче плющ,- погодилась місіс Чік.- Ніколи! Ніколи не підійде, не змостить кубелечка у батьковій душі, немов...

- Боязка лань? - висловила здогад міс Токс.

- Немов боязка лань,- повторила місіс Чік.- Ніколи! Бідолашна Фанні! А, проте, я так любила її!

- Вам не слід журитися, моя мила,- ніжнмм голосом сказала міс Токс,- справді не слід. Ви занадто вразливі.

- Кожен з нас,- плакала, похитуючи головою, місіс Чік,- кожен з нас має свої вади. У кожного вони є. Я не кажу, що не бачила її вад. І ніколи не казала. Навпаки. І все ж таки - як я любила її!

Що ж то за приємність була для місіс Чік - звичайної, пересічної жінки, що проти неї її братова здавалася воістину янгольським втіленням жіночої лагідності та розуму - отак ласкаво-поблажливо виражати своє ставлення до цієї леді,- точнісінько так само, як виражала його за життя,- отак безоглядно вірити, вмовити себе, тішити себе, що її поблажливість - велике благо! Що ж то за приємною чеснотою повинна бути обгрунтована поблажливість, якщо вона така нам приємна й тоді, коли ми не маємо жодних підстав для неї і не спромоглися б пояснити, що дає нам право її виявляти.

Місіс Чік все ще витирала очі й похитувала головою, коли Річардс наважилась звернути її увагу на те, що міс Флоренс прокинулась й сидить у ліжку. Вона підвелася, сказала мамка, вся у сльозах. Та ніхто їх не бачив, крім Поллі. Ніхто, крім Поллі, не нахилився над нею, щоб прошепотіти кілька ласкавих слів, і нікого, крім Поллі, не було поблизу, щоб почути, як калатає її серце.

- Нянечко, люба,- сказала дитина, пильно дивлячись їй в обличчя,- дозвольте мені лягти коло братика.

- Чому, моє серденько? - спитала Річардс.

- Мені здається, він мене любить! - ледь не зойкнула Флоренс.- Дозвольте мені полежати коло нього. Дуже прошу,- дозвольте!

Місіс Чік по-материнському вкинула кілька слів, умовляючи її бути милою дівчинкою і спати, але Флоренс з ляком в очах і зі сльозами в голосі повторила своє прохання.

- Я його не розбуджу! - мовила вона, затуливши долонями обличчя й опустивши голову.- Я тільки доторкнуся до нього і знову засну. О, прошу, прошу, дозвольте мені лягти коло братика, бо я знаю,- він любить мене!

Річардс мовчки взяла її на руки, однесла до ліжечка, де спало немовля, і поклала поруч нього. Флоренс підсунулась якомога ближче, але так, щоб не потурбувати дитини, обережно оповила її шию однією рукою і, заховавши обличчя під другу, по якій розсипалось її змокріле волосся, лежала непорушно.

- Бідне створіння! - сказала міс Токс.- Їй, певне, щось приснилося.

Цей незначний випадок перепинив плин розмови, і її важко було поновити. До того ж місіс Чік настільки розчулилась, згадавши про свою поблажливу вдачу, що втратила охоту розмовляти. Отже, приятельки нашвидку впоралися з чаєм і послали слугу по кеб для міс Токс. Міс Токс мала великий досвід щодо наймання кебів, і її від’їзд завжди забирав чимало часу, бо вона надто вже дбайливо збиралася.

- Перш за все, Товлінсоне,- попросила міс Токс,- візьміть, будь ласка, перо та чорнило і запишіть його номер так, щоб можна було розібрати.

- Слухаю, міс,- відповів Товлінсон.

- Потім, Товлінсоне, переверніть, будь ласка, подушку. Вони завжди бувають вогкі, голубонько,- пояснила вона місіс Чік.

- Слухаю, міс,- відповів Товлінсон.

- А ще потурбуйтеся передати цю карточку й оцей шилінг,- вела далі міс Токс.- Візник повинен відвезти мене за адресою, що на картці, і мусить знати, що ні в якому разі не дістане більше, як шилінг.

- Не дістане, міс,- сказав Товлінсон.

- Мені ніяково завдавати вам стільки клопоту, Товлінсоне,- і міс Токс замислено глянула на нього.

- Який там клопіт, міс,- запротестував Товлінсон.

- Перекажіть йому також, Товлінсоне, що дядько його пасажирки - мировий суддя, і як він захоче їй нагрубіянити, його буде суворо покарано. Ви можете сказати це, Товлінсоне, ніби як по-приятельському, бо ви ж знаєте, що таке вже було з іншим візником, який помер.

- Звичайно, міс,- мовив Товлінсон.

- А тепер на добраніч, мій хороший, хороший, хороший хрещенику,- сказала міс Токс, супроводячи кожен з цих прикметників зливою