Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Поеми - т. 5, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поеми - т. 5" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 86
Перейти на сторінку:
Бам! Бам! Бам! Мабуть, заголосила

Уся земля і з жаху вся тремтить,

І вся вона - розритая могила.

 

А голос все міцніє, б’є блакить…

Ні, се блакить є тим великим дзвоном,

А велетень по ньому б’є щомить!..

 

Бам! Бам! Гримить погрозою, прокльоном,

Розпукою. І косу смерть взяла,

Щоб все життя скосить одним розгоном.

 

І в залі стала враз юрба ціла,

Закаменіла. Почало міниться

Яркеє світло. Зразу поплила

 

Пурпура, мов кровавая криниця;

Вона пожовкла,- в жовтім блиску тім

Вид трупів разом прийняли всі лиця.

 

Ось блиск посинів, і страшенний грім

Чи з неба? з пекла? все зглушив, основи

Землі затряс, і похитнувся дім.

 

А світла блиск зробивсь фіолетовий,

А там зелений. Всі пани й пані

Були, мов тіні, мов екран газовий:

 

Крізь них було все видно на стіні.

Лиш князь сидів, цинічно усміхався,

Очима знак якийсь давав мені,

 

І тих очей його я так злякався,

Що скочив, мов опечений. Де я?

Чого я тут? В яку нору запхався?

 

На світ! На світ! Уся душа моя

Кричить: на світ! Хай там землі основи

Валяться! Хай пекельная змія

 

Роззявлює пащеку, хай окови

Мене чекають - тільки відси пріч!

З-поміж сих трупів, що не ждуть обнови!

 

І з зали вибіг я у ясну ніч.

 

 

XI

 

Ясна ніч. Не чути грому. Не здригається земля.

Небо чисте, фіолетом місяць землю освітля.

Тихо скрізь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;

Вулиця безлюдна, довга, мов набитий сріблом шлях,

Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стріла.

Ряд домів високих в тіні, другий ряд - одна, ціла,

Нерозривная фаланга сотнями скляних вікон

Вниз поглипує тривожно: бач, надходить похорон.

 

Зразу військо йде в дві лави, сумно висять хоругви,

Білі мундури кроваві і оружжя всі в крови.

Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,

Та не чути ані згука, хоч, здається, грать хотять.

Далі коні ряд за рядом в такт копитами січуть,

Та ні ржання, ні коменди, ані стуку їх не чуть.

Далі котяться гармати, чорний ще від диму спіж,

Та пливуть так тихо-тихо, тіні не плили б тихіш.

 

А за ними знов піхота, знов кіннота, наче дим,

Знов музика, генерали, офіцери, піп один;

А за ним чотири коні, чорні, темний мов туман,

Тягнуть тихо, наче тіні, величезний караван.

Він укритий хоругвами, та вінців на нім нема,

А наверху домовина, таємниця мов німа.

Величезна, чорна - тільки металеві окуття

Блискотять - остатні іскри знівеченого життя.

 

Ані жінка, ані мати, ані діти, ані рід

Не ступа за караваном, не рида мерцеві вслід,

Але йде юрба велика, що й кінця їй не видать:

Ті волосся рвуть [на] собі, сі, мабуть, хотять ридать,

Руки ломлять, б’ються в груди, виски п’ястями товчуть;

Але тихо! Ні ридання, ані шелесту не чуть.

Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес;

Тільки дзвони все голосять, зорі глипають з небес.

 

І почув я жаль великий за мерцем таємним тим,

Що така народу сила тихо так іде за ним.

І почув я, що чимсь близький він мені, що к тим юрбам,

К похоронному походу прилучиться мушу й сам.

І почув я, що на серці мені важко, тисне грудь,

Наче в сьому похороні винуватий я чим-будь.

«Хто ж сей мрець?» - хтів я спитати, та боявся, що згрішу,

Що сповню великий злочин, перервавши сю тишу.

 

Але в серці те питання все клубилося, мов гадь:

«Хто ж сей мрець, кого такії маси вийшли проводжать?

Хто ті люди, що, здається, сотні тисяч їх ідуть,

Ані гомону, ні стуку, ані шелесту не чуть?»

Дарма зиркаю в їх лиця: щось знайоме є у всіх,

Та якийсь серпанок білий заслоняє риси їх.

Де в кого отверті очі, та без блиску, мов скляні;

Та затулені у інших, мов ідуть в глибокім сні.

 

Величезний хід той суне, суне тихо, наче мла;

Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стріла.

Два ряди домів без прорви, наче гвардія німа,

І здається, ані краю, ні кінця їм десь нема.

«Хто сей мрець?» - клубиться в серці те питання, наче гадь.

«Хто сей мрець?» - свого сусіди врешті зваживсь я спитать.

Не підводячи обличчя, не розплющивши очей,

Відповів сусід мій глухо: «Мирон, Мирон мрець отсей».

 

«Мирон, Мирон!» Що за Мирон? Все сказати би волів!

Але чом же серце в мене похололо від тих слів?

Чом уста мої поблідли, і трясуться, і мовчать,

Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?

Я підводжу очі вгору: ось вже й вулиці кінець;

Величезна чорна брама, а на ній з огнів вінець;

Під вінцем огнистий напис блимає, немов ільща:

«Хто сюди ввійде, надію най навіки попроща».

 

 

XII

 

Хрести, хрести, хрести в вінках тернових

Без написів, лиш огник, що горить

На кождім гробі - знак, що там, в дубових

 

Дошках, чиєсь гаряче серце спить.

Хрести й огні довжезними рядами…

Аж на кінці, де на цілець ступить,

 

Зівають челюсті нової ями.

Тут зупинився караван. Весь люд

Розставився при гробі тім кругами.

 

І не було жалібних співів тут.

Зняли із каравану домовину

І вже край гробу на землі кладуть.

 

Один із війська виступив на глину,

На горб, щоб добре всім його видать,

І рік, схиливши голову вдолину:

 

«Позволите, панове, річ держать?»

Немов від вітру колоски

1 ... 16 17 18 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми - т. 5, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поеми - т. 5, Франко І. Я."