Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"

«Кумедія!» - кинув Дмитро, а Олешка замислився.

Сонце уже заходило і золотими усмішками прощалось з землею. І хто бачив їх, сам загорявся золотом і усміхався тихо і смутно. На землі лежали уже тіні, але верхів’я дерев, бляхи будинків і високі бархани ще боролися з ними і тремтіли в золотих хвилях. Здавалось, само життя на хвилину завмерло під вагою тиші і пройнялося нею.

Низько схиливши голови, на ланцюгах стояли бики й корови, і безмежна покора тихо світилась у їх очах. На фури кидали гаряче м’ясо, накривали його будками, сіпали за віжки і кудись везли, поливаючи дорогу блідим рожевим дощем.

Смеркало.

Страшно й дико в ямах, виложених цеглою, горіли огнища, і люто виривалось полум’я з землі. Над ямами смалились кабани, і голодний вогонь жадібно накидався і жер щетину, і вона голосно тріщала на його зубах. У сажі, в крові, в брудних заяложених сорочках метушились чорні постаті робітників, і коли попадали вони в пасма червоного світла, здавалось - вискакували на берег з чорної, кривавої річки. Верещали свині. Їх хапали за ноги, напутували і застромляли ножі. Одні лежали нерухомо, другі билися, а треті блукали між ними і збирали червоні шматки. Була субота. Поволі прибували люде. Ішли чоловіки, жінки, діти. Ось-ось, через годину, почнуть різати на кошерне м’ясо. Оживало повітря... Уже одв’язували корів і вели на налигачах у різницю.

«То так ти й не підеш, Сергію?» - напівдратуючи спитав Дмитро.

«Піду, як захочу! Не хочеться! Обридло!»

«А їсти треба!»

«Ти нагодуєш!»

«Тут хоч би випити на що було, а він - їсти»,- засміявся Дмитро.

«Ну й спився ти каторжно! Ні к бісу став, а який був робітник! Йому,- звернувся Сергій до Олешка,- двадцять пудів нараз - як фунт, а тепер і від десяти гнеться. Ходиш, як босяк! Коли ти сорочку міняв? От я тебе три рази бачу в одній та в одній... Ти б її в горщик поклав та виварив: і юшка була б на обід, і сорочка чиста».

«Порадь своєму батькові! А я й без тебе знаю».

«От, дурний, я жартую, а він сердиться. На, випий».- Дмитро випив, і очі його схвильовано забігали...

«Ось ти, Сергію, робиш тут третє літо, а я тринадцяте! І день у день! З десяток літ, як не говів уже. Дома у себе, на селі, забув, коли був. Забув, як матір кличуть. Не люблю я сієї роботи. Ненавиджу!»

«А чого ти пішов у різницю?» - перебив Сергій.

«Гроші спокусили. Де ти заробиш два, три, а то й п’ятку на день?! Піди пошукай такої роботи та зароби».

«Та це правда»,- кивав головою Сергій.

«От ти не повіриш, а я і досі не звик до сієї роботи. Як ото я побачу сльози на очах у корови абощо, то не можу без горілки підняти руку, та й годі! Так тобі всю душу переверне! Плаче! Значить, жити хоче! Значить, і в ній є щось усередині. Не хочеться вмирати, та й годі. А як ото переріжуть їй горлянку, а вона лежить,- підведе голову та поведе своїми очима навкруги, хоч втікай з різниці. Будь воно проклято! От нехай, здається, мене б зарізали к бісу!! Не можу я! Давайте, хлопці, одійдемо трошки далі, а то доктор зараз проходитиме... Он там на горбочку сядемо».

Всі троє встали, забрали пляшки і одійшли набік.

ЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ

Психологічний етюд

I

Це було в той час, коли зима уже спускається на землю і коли хлоп’я снігу летять особливо густо й рясно. Ми йшли по вулиці бадьоро й весело і раділи... Може, тому, що так весело летять зимові квітки, може, тому, що наші серця були напоєні новою хвилею щастя. Перебігаючи і перескакуючи через маленькі струмочки, закриваючи очі рукою від снігу, вона здавалася соромливою ланню, що вибігла з гаю і мусила пробігти через велике місто, щоб ускочити в зелений густий неомежний ліс. Коли життя нескінчене, коли з твоєї душі одкриваються все нові й нові обрії, старі рани забуваються і розводяться крила. Так було і зо мною. Я не думав про минуле, я жив хвилиною і хотів до дна осушити той келих шумливого вина, який воно тримало передо мною в своїх руках. Взяти і оддати - так я розумів життя і в цьому процесі бачив вічну економію, невичерпність людської скарбниці. Нам було весело, і ми щебетали, як дві пташки, що стріваються весною в повітряній дорозі і летять у зелені гаї через великі піскові пустелі. Тільки іноді ставала тінь між нами і нагадувала, що не все можливе.

II

І ми заручились. Хотіли щось говорити і обірвали свою розмову на півслові, хотіли кудись іти і розійшлися в дорозі. Так завжди буває з тим, хто має крила і не може їх згорнути, і не може не віддатись першому подиху вітру. Пале сонце, гаряче повітря... Радіти б, сидячи на шовковім березі під захистом дуба, лягти б і дивитись, як плещуться хвилі і напоюють казками тишу, а ти летиш бог знає куди і чого... Хай пале сонце, хай плещуться хвилі, там - за тим блідим і далеким обрієм - первородна природа розіслала свої пишні килими і вийшла далеко назустріч тобі. Тільки замислиш ти, як розцвітуть квіти і заграють музики. «Жданий, сподіваний, іди, іди! Так, так! Далі, вперед! У невідоме! Аби не вертатись назад!»

І розлучились ми.

III

Я не знаю чого, але завжди вона з моїм другом. Я щодня бачу їх у вікно, як ідуть вони по вулиці, тихо, задумливо. Часом ідуть, і рука мого друга злегка обгортає її стан. Я не міг обгорнути її навіть ідучи. Хіба можна торкнутись квітки і не зірвати її?.. Ні, ні, хай цвіте і дихає, коли не може засохнути на моїх грудях! Ідучи, він обнімає її, і я дивуюсь.

IV

Я зустрів їх у кав’ярні: хвилина ніякової