Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Голодна воля, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голодна воля" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 23
Перейти на сторінку:
не бу­де. Па­нич здвиг­нув пле­чи­ма.

- А по­ки ос­мотр проізве­дем, - ска­зав слідо­ва­тель. І всі, зняв­шись, пішли до кон­то­ра. Вони спер­шу обійшли кру­гом, об­ди­ви­ли­ся око­ло. Зос­та­но­ви­лись ко­ло вікна, щу­па­ли йо­го по­биті шиб­ки, хи­та­ли роз­ла­ма­ну ра­му, тол­ку­ва­ли­ся - ку­ди б йо­го злодієві тіка­ти, ог­ля­да­ли слід, кот­рий не­да­ле­ко кінчав­ся в сад­ку. Потім пішли у се­ре­ди­ну. Дур­но­вер­хий Хо­ма щось їм кри­чав, роз­ка­зу­вав. Сльози чу­ли­ся у йо­го го­лосі. Не довідав­шись нічо­го від Хом­ки, клик­ну­ли Йо­си­пен­ка. Той звер­тав усе на бунтівли­ве кріпацт­во, ра­яв зра­зу усіх пе­рет­ру­си­ти.


Потім зібра­ли двірню.


- Хто і ко­го пер­шо­го ба­чив ко­ло кон­то­ри?


- Йосипенка! - крик­ну­ло декілька го­лосів. Йо­си­пен­ко пе­ремінив­ся в лиці і повів дов­гу річ про те, як йо­му не спа­ло­ся та як він з жінкою тол­ку­вав­ся, що - ко­ли б усе бу­ло бла­го­по­луч­но. Як ран­ком, про­ки­нув­шись, пішов довіда­тись по ха­зяй­ст­ву і, по­ба­чив­ши роз­би­те вікно, на­ро­бив ре­пе­ту.


Кликнули слу­гу Йо­си­пен­ко­ву, за­жовк­лу, за­хар­чо­ва­ну дівчи­ну.


- Ти не чу­ла нічо­го? - спи­тав її стряп­чий.


- Коли?


- Уночі. Не чу­ла сту­ку-грю­ку яко­го?


- Ні, не чу­ла.


- Спала?


- Я сла­ла­ся у кухні. Тілько вхо­дять ха­зяй­ка та й на­пус­ти­лись на ме­не: чо­го так ра­но сте­лю­ся! Чо­му за ро­бо­ту не бе­реш­ся?- А я і ка­жу:- Лю­дям свя­то, а нам ро­бо­та.- Ха­зяй­ка роз­сер­ди­лись, ви­ла­яли ме­не і виг­на­ли з ха­ти.


- Де ж ти бу­ла?


- Я пішла до тітки ко­ва­ли­хи.


- Угу…- про­гув якось чуд­но собі під ніс стряп­чий і прик­ро гля­нув у вічі Йо­си­пен­кові.


- Я її прог­на­ла… Я її прог­на­ла, бо во­на ле­да­що, во­на ся­ка, во­на та­ка, - за­по­ро­ши­ла Йо­си­пен­чи­ха.


Слідователь мах­нув на неї ру­кою і во­на за­мов­ча­ла.


- Остається зро­би­ти обиск, - ти­хо ска­зав стряп­чий.


- Робіть, - од­ка­зав па­нич і пішов до бу­дин­ку. Панн пішли по ха­тах. Тро­хи не до обіда хо­ди­ли, шу­ка­ли, пи­та­ли, роз­пи­ту­ва­ли - нігде нічо­го. У кухні в Ориш­ки зас­та­ли за пла­чем Мот­рю.


- Ти чо­го пла­чеш? Та мов­ча­ла-пла­ка­ла.


- Чого пла­чеш?


- Та во­на з гор­ниць, - од­ка­за­ла Ориш­ка.-Пла­че, - що те­пер їй у світі ро­би­ти… Пан умер, во­ля вий­шла.


- Нічого, най­де мо­лод­шо­го, - ска­зав стряп­чий.


- А гар­на, вра­жа, - до­дав слідо­ва­тель.


- Как твое имя? - до­пи­ту­вав­ся офіцер, бряз­нув­ши шаб­лею.


Василь сто­яв у сінях і увесь тремтів. Він слу­хав їх жартівливі речі і, як гли­бо­ка об­ра­за, урізу­ва­лись во­ни у йо­го сер­це. Щоб здер­жу­ва­ти се­бе, він ку­сав свої гу­би тро­хи не до крові. Та як не дер­жав­ся, та­ки не ви­дер­жав. Йо­му по­чув­ся на­че крик Мотрі, і в од­ну мить він ус­ко­чив у ха­ту.


Пани сто­яли кру­гом Мотрі, і той те, той дру­ге До­пи­ту­ва­лись, жар­ту­ва­ли.


- Ти чо­го? - спи­тав­ся стряп­чий, ко­ли Ва­силь сміло ур­вав­ся у ха­ту.


- Я тут жи­ву…- здер­жу­ючи сам се­бе, од­ка­зав Ва­силь…- Во­на моя ро­дич­ка.


- Близька? - спитався, усміха­ючись, слідо­ва­тель.


- Про те мені зна­ти, - по­ну­ро од­мо­вив Ва­силь, блик­нув­ши гост­ри­ми очи­ма.


Пани ще тро­хи пос­то­яли, по­жар­ту­ва­ли і пішли. Ва­силь сер­ди­то плю­нув услід їм.


- Годі ж уже, годі, пе­рес­тань! он же, бач, і він, - умов­ля­ла Ориш­ка. Мотря, кот­ра не змог­ла ніяк сліз здер­жа­ти, не змог­ла сло­ва ска­за­ти.


Василь, прий­шов­ши в се­бе, по­чав собі умов­ля­ти і на­си­лу уга­му­ва­ли її.


- Я са­ма не знаю, що зо мною, - усміха­ючись крізь сльози, хва­ли­лась ве­се­ленька Мот­ря, - і хо­чу здер­жа­тись, та не змо­жу.


Стук у вікно зно­ву зля­кав її. Во­на аж скрик­ну­ла.


- Хто там? - спи­та­ла Ориш­ка.


- Ідіть до гор­ниць. Па­нич усіх скли­кає, щось бу­де ка­за­ти, - гук­нув двор­ник Сви­рид і мерщій побіг далі.


- Якого там гас­пи­да ще? - сер­ди­то спи­тав­ся Ва­силь і вий­шов з ха­ти.


- Та всім іти? - навз­догінці крик­ну­ла до Сви­ри­да Ориш­ка.


- Усім… усім.


Коло рун­ду­ка пансько­го бу­дин­ку сто­яли па­ни і щось шеп­та­лись між со­бою. Не­да­ле­ко від їх куп­кою зібра­лись дво­рові, мов­чазні, мов німі. З го­ди­ни на го­ди­ну куп­ка усе рос­ла, більша­ла, все по од­но­му та по од­но­му при­бу­ва­ло до неї. Ось по­чув­ся з-за го­ри щось за го­лос, стук-гук. Дво­рові озир­ну­лись. То йшли мос­калі, а за ни­ми су­ну­ли зад­во­рові. Упе­ред ішли старі, пох­ню­пив­шись, за­раз за ни­ми чо­ловіки, мо­лоді па­руб­ки, го­мо­ня­чи і жар­ту­ючи між со­бою. З бо­ку їх тяг­ли­ся жінки з дітво­рою, - од­ну нес­ли на ру­ках, дру­гу ве­ли за ру­ки.


- Становіться всі вряд! Ближ­че од­но до од­но­го, - гук­нув на їх справ­ник. На мос­калів мах­нув ру­кою офіцер і ті зра­зу по­да­лись на­зад, ста­ли в сто­роні.


- Чи всі тут? - зно­ву гук­нув справ­ник, ко­ли сяк-так розмісти­ли­ся лю­ди.


- Усі, - хтось обізвавсь.


- Чого ви бун­туєте? - гук­нув він грізно. Пе­ред­ня ла­ва схи­ли­ла, кла­ня­ючись, го­ло­ви і глу­хо про­гу­ла:


- Ми не бун­туємо.


- Мовчать! - крик­нув на все гор­ло справ­ник. - Ба­чи­те ото, - і він вка­зав на мос­калів.- Мах­ну ру­кою - ні один з місця не вста­не!


Усі мов поніміли.


- Слушать!


І справ­ник вий­няв папір з ки­шені і по­чав чи­та­ти. То бу­ла во­ля че­рез два ро­ки, дво­ро­вим - на всі чоти­ри сто­ро­ни, зад­во­ро­вим з зем­лею.


- Хоч на об­рок, хоч на ви­куп іди, - до­дав па­нич і повів ши­ро­ку річ, що для кріпаків кра­ще. Жал­ку­вав, що дво­рові без землі од­хо­дять, обіцяв по­со­би­ти го­рю, не за­бу­ти щи­ро­го за йо­го вірну служ­бу.


Усі мовч­ки слу­ха­ли, один Йоси­пен­ко, сто­ячи упе­ред, раз по раз кла­няв­ся.


- Чули? - гук­нув справ­ник.


- Чули.


- Ідіть же, робіть, як і ро­би­ли, служіть, як і слу­жи­ли. Та не бун­ту­вать мені, а то всіх у тюр­му зап­ру.


Кріпаки по­ча­ли роз­хо­ди­тись. Спер­шу не­хо­тя, один по од­но­му од­хо­ди­ли, пох­ню­пив­шись, далі чо­ловіка по три-чо­ти­ри. По­чу­лась ти­ха роз­мо­ва:- Як се так з зем­лею? Це зна­чить - зем­лю дай - та й си­ди на тій землі і зно­ву ро­би на па­на. Щось во­но та не то. Хіба се во­ля, що во­но за во­ля? Он дво­ро­вим - во­ля, а нам це каз­на-що. Ду­рять, ду­рять…


Пани сто­яли, по­ки розійшлись кріпа­ки; во­ни щось шеп­та­лись.


- Одначе, тре­ба ж щось ро­бить! - ска­зав стряпчий слідо­ва­те­леві.


- Та що ж? Сто­ро­жа по­са­дить на ка­зенні хліба, мо­же, він там прий­де у се­бе. Вид­но, на­пуск на­пус­тив на се­бе.


- Привести сто­ро­жа! - гук­нув справ­ник. Че­рез кілька ча­су кри­во­го Хом­ку ве­ли до панів. Він аж зблід, тіпав­ся, ще дуж­че шкан­ди­ляв.


Офіцер гук­нув на фельдфе­бе­ля. Той вис­лав па­ру мос­калів і, став­ши один впе­ред, дру­гий по­зад - по­ве­ли во­ни Хом­ку шля­хом на місто. Ніхто то­го не примічав, ніхто не ба­чив, як Хом­ка, вий­шов­ши на го­ру і гля­нув­ши на Горішок-став, за­ма­хав ру­ка­ми, зап­ла­кав.


- Ну-ну, іди, - ска­зав йо­му один мос­каль. І Хом­ка пішов, ри­да­ючи. Йо­го глу­хий плач чу­ли одні тілько німі скелі та хо­ва­ли гли­бокі яри гір. Уве­чері ку­хар­ка

1 ... 16 17 18 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голодна воля, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голодна воля, Мирний"