Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Голодна воля, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голодна воля" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 23
Перейти на сторінку:
Ориш­ка, да­ючи ве­че­рю Ва­си­леві і Мотрі, зітхнув­ши про­мо­ви­ла:

- Не йде ж Хом­ка ве­че­ря­ти. І на­що йо­го, бідно­го, взя­ли?


- Куди? - спи­та­ла Мот­ря.


- Та в го­род же,


Мотря болісне гля­ну­ла на Ва­си­ля, той тілько важ­ко зітхнув.


Настала ніч і всіх об­ня­ла своїм мо­ро­ком, своїм по­коєм. Горішок на­че ви­мер, і со­ба­ка нігде не гав­ка­ла, не тілько чо­ловічо­го го­ло­су не чут­но. Світло тілько й бли­щить ще у Лей­би в шин­ку. Не­да­ле­ко до півночі з йо­го вий­шло два чо­ловіки і то спо­ти­ка­ючись, то хи­ля­ючись один на од­но­го, во­ни прос­ту­ва­ли на го­ру. То був ко­валь Де­нис та во­ло­вик Федір.


- Стій! - гук­нув ко­валь, хит­нув­шись на­зад так, що тро­хи го­ло­вою землі не дос­тав.


- А що ще бу­де? - мо­та­ючи го­ло­вою, спи­тав во­ло­вик.


- Глянь на не­бо. - А що там, на тім небі?


- Зір стільки, що й з-під мо­го міха не вилітає стільки іскор. Та тан­цю­ють як! Іч…


Воловик щось мурк­нув про се­бе, хит­нув­шись на всі бо­ки.


- От, ще зорі ста­неш лічи­ти. Ходімо.


- Та ні, пос­той, - ска­зав ко­валь.- Адже там бог?


- А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?


- Гм… Там же? - од­но до­пи­ту­вав­ся ко­валь: - І звідтіля він усе ба­чить… Усе чує. І со­ба­ка здох, і сла­ва бо­гу, що здох. Так і тре­ба. Ко­ли ти со­ба­ка - то й зди­хай. А за що, ска­жи ж ти мені, не по ко­неві б'ють, а по ог­лоб­лях?


- Ат, ка­жи!


- Та ні, ти стій і ска­жи мені. За що по ог­лоб­лях б'ють, а не по ко­неві?


- Де той у гас­пи­да кінь узяв­ся? І які ог­лоблі стир­чать пе­ред твоїми очи­ма?


- Кінь?… Ог­лоблі? - узяв­шись у бо­ки, ка­же ко­валь.-А Хом­ка хто, по-твоєму, кінь чи хто? Во­ло­вик мов­чав.


- Мовчиш? Ото ж то й то! А він з не­ба все ба­чить.- Один же со­ба­ка здох, а на­що ж ще цу­це­ня­та зос­та­лись?


- Моя ха­та скраю, - од­ка­зав во­ло­вик.- Од­но я тілько знаю: ду­рять во­ни нас - от шо!


- Матері твоїй ду­ля! - уда­рив­ши по за­ший­кові во­ло­ви­ка, ска­зав ко­валь і, не здійма­ючи ру­ки, по­волік йо­го за со­бою на го­ру.



V



Бучні та пишні бу­ли по Гамзі по­хо­ро­ни. Не в своїй церкві наміри­лись пра­ви­ти їх, а в го­роді, в со­борі. Тру­ну, ви­би­ту чор­ним ок­са­ми­том, нес­ли па­ни на своїх пле­чах з са­мо­го Горішку аж до со­бо­ру. Наз­би­ра­ло­ся їх - як роз­тяг­ли­ся в це­ре­монію, то го­ло­ва тор­ка­ла­ся го­ро­дянських гір, а хвіст хо­вав­ся ще в дво­рищі. По­за­ду їх два си­тих же­ребці, ук­риті чор­ним сук­ном, вез­ли криш­ку від тру­ни на ве­ли­ких дро­гах.


Неабиякі, не прості то бу­ли по­хо­ро­ни, то дво­рянст­во хо­ва­ло сво­го пред­во­ди­те­ля, то панст­во співа­ло одход­ну своїм роз­ко­шам.


- Бідний, не ви­дер­жав, - чув­ся гомін між па­на­ми.


- Де йо­го ви­дер­жать? Кож­ний з нас за се­бе ду­мав, ко­жен за се­бе болів, му­чив­ся, - а він за всіх. Ба­га­то у ста­ро­му серці наб­ра­ло­ся го­ря, а тут ще - на тобі!


- А я ка­зав, я ка­зав, - ще­бе­тав пу­за­тий круг­лий па­нок, - що те бу­де. Він сам мені хва­лив­ся, сам, - тілько, ка­же, бо­юся ви­мо­ви­ти, про­щай­тесь, ка­же, тоді зо мною, - і па­нок пе­рех­рес­тив­ся.


- Царство йо­му не­бес­не! Доб­рий він був до на­шо­го бра­та. Та­ко­го дру­го­го не бу­де, не діста­ти нам та­ко­го ніко­ли.


- Звісно, ніко­ли! Звісно, ніко­ли! - сум­но ви­мо­ви­ло зра­зу скілько го­лосів.


- А шко­да. Ох, яка шко­да! У та­кий час, ко­ли такі лю­ди потрібні - а тут, як ко­сою ско­си­ло.


- Пропали ми те­пер! - гук­нув ох­рип­лий го­лос.


- Зовсім про­па­ли. Він би ще здер­жу­вав ту роз­би­шацьку во­лю. Він би здер­жав її, він би оберіг нас. А без йо­го - ди­вись - в од­ну тем­ну ніч по­ля­же­мо ми всі під но­жа­ми лю­то­го звіра.


Усіх мо­ро­зом под­ра­ло по шкурі від тієї речі і всі, гли­бо­ко зітхнув­ши, за­мо­ли­лись: "Одвер­ни і спа­си нас, свя­тий вла­ди­ко!"


Зостановились са­ме чи­та­ти єван­гелію. Кру­гом стих­ло, сум­но се­ред німих гір роз­дав­ся го­лос ста­ро­го ро­то­по­па. Аж ось півчі зно­ву заспіва­ли, зно­ву за­ко­ли­ха­ли­ся по­пи, ру­ши­ли.


- Хто знає, обід бу­де? Щось ніхто і сло­вом не обізвав­ся.


- Аякже! По­ви­нен бу­ти. Хто ж кли­че на обід?


- Се при ста­ро­му бу­ло. До то­го - як до се­бе, йдеш бу­ло, а за мо­ло­до­го - хто йо­го знає, яка у йо­го по­ве­денція.


- Та так-так. Мо­ло­дий не. то, що ста­рий.


- Куди йо­му!


- А ви чу­ли, яку він шту­ку одірвав.


- Яку?


- І дво­ро­вим зем­лю обіцяв, та ще й дур­но: за ва­шу, ка­же, служ­бу.


- О-н як? - провів зди­во­ва­ний го­лос.


- А як за­бун­ту­ва­ли, мос­калів клик­ну­ли. Усі жда­ли: от пор­ки за­да­дуть! Та й слід би бу­ло: дру­гим на­ука. Так і пальцем не звелів зай­ня­ти.


- Так, так. Це по-сто­лич­но­му. Там у сто­лиці ду­ма­ють, му­жик та­кий чо­ловік, як і всі. Не жи­ли ніко­ли в селі, не ба­чи­ли, що то за код­ло той му­жик, та й кри­чать: бра­ти-бра­ти!


- А от як ці бра­ти прис­туп­лять з гост­рим но­жем до гор­ла, то тоді й пізна­ють, що во­но за бра­ти.


- Чого доб­ро­го? Ко­ли мій Яш­ка… Ви йо­го знаєте, знаєте і ме­не. Сло­ва не смів ска­за­ти при мені. Прий­ми, по­дай і все мовч­ки. Третього дня чую гомін у гор­ничній. Прис­лу­ха­юсь, Яш­ка роз­ка­зує, що ко­ли б скоріше ці два го­ди, піду, ка­же в гу­бернію най­му­ся, у гос­ти­ни­цю. Там, ка­же, служ­ба. По­варська стра­ва… Чуєте, йо­му моя стра­ва у ніс ко­ле? Так я йо­го за чу­ба та чу­бу­ком по спині, і на­да­вав йо­му по­варської стра­ви.


- Вовка як не го­дуй, а все в ліс ди­виться!


Всі зно­ву зітхну­ли.


Багато бу­ло за той день го­мо­ну, жа­лощів, бідкан­ня, пе­ре­судів уся­ких. Кож­но­го з своїх пе­ре­би­ра­ли та пе­ре­ти­ра­ли па­ни на зу­бах і вся­кий раз вер­та­ли­ся во­ни до тієї прок­ля­тої волі, кот­ра гост­рим но­жем ста­ла впо­пе­рек їх гор­ла. Бу­ли, бу­ли ча­си, а та­ких ще ні бу­ло!


Та ще більше за­го­моніли во­ни, ко­ли, скінчив­ши по­хо­ро­ни, мо­ло­дий Гам­зен­ко сів на ко­ня і гай­да в Горішок, ніко­му сло­ва не ска­зав­ши.


- Чи їхать то на обід, чи ні? - Ко­жен кож­но­го пи­тав­ся, ко­жен, не зна­ючи пев­но, тілько здви­гу­вав пле­чи­ма.


Побачивши Йоси­пен­ка, знай­оміші ки­ну­лись до йо­го.


- Бу­де обід? Го­то­ви­ли­ся?


Йосипенко тілько мах­нув ру­кою.


- Не такі те­пер по­ряд­ки пішли, - нес­ко­ро ска­зав він.


Як грім уда­рив се­ред яс­ної по­го­ди - ті сло­ва Йо­си­пен­кові! Дех­то зо зла плю­нув, дех­то ви­ла­яв­ся.


- Хіба я то­го за тим пад­лом плен­тав­ся пішки з Горішка аж у го­род, щоб цілий день го­лод­но­му бу­ти!


Голодні та люті па­ни розб­ре­ли­ся. Хто по знай­омих, хто прос­то до­до­му.


Між кріпа­ка­ми

1 ... 17 18 19 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голодна воля, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голодна воля, Мирний"