Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Чорна рада, Куліш П. 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорна рада" автора Куліш П.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 56
Перейти на сторінку:
не треба й вигадок. То вже знаю, що па­ни-молодці не почують луччої, як я сьогодні викину. Ще та­кої чудасії зроду ніхто не чував.

- Що ж то буде за чудасія?


- Так, нічого: підхоплю тілько на сідло отсю кралю, та й шу­­кай вітра в полі. Махнем з побратимом навпростець до Чо­рної Гори. Ох, да дівчина ж гарна! - додав Кирило Тур, по­гля­нувши вовчим поглядом на Лесю.


Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона ні­кого так не боялась, як сього запорожця. Кріпилась, од­нак же, сердешна, сидючи за столом. Як же поглянув він отак на неї, то наче аж до серця досяг її очима. Злякалась го­лу­бо­нь­ка, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила ру­ка­ми очі, а сльо­зи між пучки так і капотять. Мати собі стри­во­жилась, ус­тала з-за стола і одвела її в кімнату.


А козакам і байдуже, тілько сміялись.


- О, вражий ти комишнику, - каже Шрам, - бач до чого до­ба­ла­кавсь! Ізлякав справді бідну дитину.


Череваниха вже не вернулась до столу; однак ніхто після обід не догадавсь довідатись, чи не занедужала з пере­по­ло­ху Леся. Тоді ще козак мало зважав на жіноче серце. Жі­но­чі сльо­зи й печаль не скоро проймали йому душу. Уста­вши з-за стола, Кирило Тур подякував за хліб, за сіль по-своєму:


- Спасибі богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то дру­гий нагодує, а з голоду не вмру, - да й потяг із подвір'я з по­братимом, не сказавши нікому й «прощайте», наче з свого куреня. Тілько чутно було, як виспівував за ворі­ть­ми:





Журба мене сушить, журба мене в'ялить,


Журба мене, моя мати, скоро з ніг ізвалить.





- Чи чуєш? - каже тоді Шрамові гетьман. - Ніхто не розбе­ре, чим душе низовець, поки сам себе не виявить. От же я знаю, що в сього Кирила Тура щось на душі важке лежить. Удає він із себе паливоду, а постерігав не раз я, куди пря­мує сей юро­да. Дивно во очію, а так воно єсть, що він ті­лько й живе душі спа­сенієм.


- Ледачу ж вибрав він дорогу! - каже Шрам.


- На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе буїм і безумним для бога. От воно що! Господь його знає, ку­ди він зайде; а бачив я раз, як Кирило Тур, молячись се­ред ночі богу, обливавсь гарячими сльозами, і нехай би пу­сти­н­ник зніс таку молитву до бога, як сей гульвіса! При­слу­хавшись, я сам... Да що про те розказовати? То діла бо­жі. Од­крию тобі, панотче, чого отеє я в Києві. Не сватання в мене на думці. Повінчаєш ти мене, одігнавши ляхів до Слу­чі, щоб моя жінка була гетьманша на всю губу. А тепер перед вій­ною треба нам поставити у Києві твердо ногу, понаси­пати го­рлахи пашнею, припасти доволі пороху і військової зброї да ще спорядити одно діло. Ось ходімо лиш до архи­ман­дри­ти, до нашого порадника. Гізель,[46] батьку, тепер у нас та­кий головатий чоловік, к колись був Могила.[47] По­го­во­ри­мо з ним де про що з Гадяцьких пу­нктів.[48] Не дурень був Ви­говський, що написав їх, тілько дурень, що з'якшавсь із ля­хами. З ляхами в козаків вовіки-вічні ладу не буде. Чи га­разд, чи не гаразд, а з москалем нам треба укупі жити. Се вже так, батьку!


- Ой, синку! - каже Шрам. - Рознюхали ми тепер добре бо­яр да воєвод московських!


- Се, батьку, як до чоловіка! А москаль нам рідніший од ля­ха, і не слід нам од його одриватись.


- Бог його знає! - каже здихнувши Шрам. - Може, воно так бу­де й лучче.


- Уже ж пак не гiрше, батьку! Бо тут усi слухають одного, а там, що пан, то й король, i всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.


- Не дiждуть вони сього, невірнії душі! - каже Шрам, ухо­пи­в­шись за уса.


- Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з мос­ка­лем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, боже мій ми­лий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде луч­че. Ось нехай лиш господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дні­прові, тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Вкраїну вгору і возвеселим ду­ші тих великих київських Ярославів і Мон­о­махів.


Розмовляючи про такі речі, пішли до отця Інокентія уд­вох чи втрьох, а деякі розійшлись по монастиреві.


Що ж діялось із Лесею? Вона, голубонька, справді роз­не­мо­глась. Не жартами здавались їй химерні речі запорож­ця: во­­на боялась, щоб не вхопив він її, як шуляк, і просила ма­те­рі по­защіпати кругом двері. Чого вже не робила мати, щоб її заспокоїти! Сердешному дівчаті так і стояв перед очи­­ма стра­шенний запорожець. Уже й Черевань, ували­в­шись у кі­м­на­ту, пробував а її уговорювати, щоб не ля­калась не знать чо­го; разів зо два назвав, забувшись, аж бгатиком; далі ба­чить, що нічого з нею не врадить, махнув рукою да й ліг од­по­чити; проспав, неборак, аж поки зад­зво­нено до вечерні.


Після вечерні знов позбирались усі у козацьке подвір'є. Ге­ть­ман­ і Шрам вернулись іще веселіші, пили за здоров'є ве­ли­кої, одностайної України, пили й за царя православно­го і пра­­ведного, которий ні для кого в світі душею не по­кри­вить, не так як той король, що оддав козаків магнатам на по­талу. Од щирого серця празниковали. Черевань собі був рад, що Шрам повеселішав, і все тілько вигукував за кубком:


- Щоб нашим ворогам було тяжко!


І весь же той гармидер чинивсь через стіну од Лесі. Ле­жала вона зовсім мов недужа, а про неї ніхто й не спогадав. Ска­за­но - козаки: байдуже їм про жiнок, як заходяться з вi­йськовими речами. Отже, хоч небожата-жiноцтво вже i зна­ли i ко­ри­лись своїй долi, да защемiло серденько в моєї Лесi од того занедбання; жаль їй було не помалу на свого яс­ного жениха, на Сомка Якима. Лицар над лицарством, вро­дливий над вро­д­ливими, да, видно, тiлько в його i дум­ки, що про ге­ть­ман­сь­кі порядки. А дівочому серцю що і мо­лоде­цька краса, що і ко­за­цька слава, коли до неї козак не горнеться?


Леся полюбила Сомка іще тоді, як він було носить її на ру­ках і дарує їй то золоті сережки, то добре намисто. Іще тоді звав він її своєю судженою і зложив з Череванихою ру­ки. Че­ре­ваневі здавалось жартами таке залицяння, а во­ни з Че­ре­ванихою не жартують словами. З щирого

1 ... 16 17 18 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорна рада, Куліш П.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорна рада, Куліш П."