Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 97
Перейти на сторінку:
не­за­ви­си­ме ста­но­ви­ще і здо­бу­ти собі спо­со­би до бор­би, а опісля ста­ну бо­ро­ти­ся з тим, що мені бу­де зда­ва­ти­ся най­тяж­чим ли­хом на­шо­го на­ро­ду. Нині не мо­жу оз­на­чи­ти яс­но, на що ки­ну­ся впер­ше. Кож­дий час має свої ра­ни - і я би ки­нув­ся на все ли­хо, за­да­вив би все відра­зу, як­би до то­го бу­ло в однім чо­ловіці до­сить си­ли. Але по­ки змо­жу свою цег­лу до­ло­жи­ти до ве­ли­ко­го бу­дин­ку, хо­чу здо­бу­ти те, що мені до то­го потрібне!

Тут про­мов­чав хви­ли­ну, стяг­нув­ши грізно бро­ви, і по нім бу­ло вид­но, що бо­реться з дум­ка­ми.


- Боже мій! - про­мо­вив опісля з яко­гось наг­ло­го зво­ру­шен­ня здав­ле­ним го­ло­сом. - Ко­ли по­ду­маю, скільки в нас праці потрібно, скільки си­ли й на­уки, який той час ко­рот­кий, в котрім мож­на щось зро­би­ти, а яке жит­тя при­го­тов­лю­ють мені мої кор­мильці, то при­хо­диться хіба збо­же­воліти!


З йо­го груді вир­вав­ся мов стогін, а по мені хо­ло­дом пробігло. Він за­тис­нув ус­та, сил­ку­ючись ус­по­коїти­ся, а мій пог­ляд опи­нив­ся на йо­го лиці. Він був сильно зво­ру­ше­ний, але й я не му­си­ла в тій хвилі спокійно виг­ля­да­ти, бо ко­ли ки­нув на ме­не оком, по­ка­зав­ся на йо­го ус­тах гіркий усміх.


- Бачите? - про­мо­вив впівго­лос. - Я дійсно прист­рас­ний, але я не ви­ну­ва­тий то­му, що в моїх жи­лах не пли­ве зовсім «біла» кров і що від ча­су до ча­су про­би­вається в мені - як дядько ка­же - квінте­сенція мо­го лю­ду!


Саме в цій хвилі надійшов до ме­не який­сь мо­ло­дик і поп­ро­сив до тан­цю.


Я відка­за­ла, дя­ку­ючи. Він ви­ди­вив­ся зчу­до­ва­но на нас і відда­лив­ся, зви­ня­ючись. Мо­же, ура­зив­ся? Не­хай і так! Мені бай­ду­же!


- Ви на­ра­зи­ли­ся зад­ля ме­не! - про­мо­вив Оря­дин. - А чи я зас­лу­жив на це?


- З пус­тих по­говірок не роб­лю собі нічо­го! - відповіла я зне­важ­ли­во.


- Але ко­ли б во­ни не бу­ли пусті (він ди­вив­ся на ме­не до­жи­да­юче, га­ря­че), - тоді що?


- Тоді терпіла би! - відповіла я ми­мо­волі покірно, пок­раснівши від йо­го пог­ля­ду. - Але це не важ­не, - до­да­ла я гор­до, - луч­че скажіть мені, яке жит­тя при­го­тов­лю­ють вам.


- Моя ро­ди­на при­не­во­лює ме­не йти на те­ологію.


- Отже, це прав­да?


- Правда, прав­да! На­ука, кот­ру виб­рав, ви­ма­гає більше гро­шей, а я… знаєте самі! Я ро­зумію, чо­му во­ни ба­жа­ють од­но­го, а не хо­тять дру­го­го! Я для них чу­жий, а те­пер, ко­ли ще до­ма­га­юся сво­го, т. є. то­го, що мій дід ос­та­вив мені на студії, став я аж «не­до­люд­ком»! Це огірчує ме­не до край­ності. Луч­че бу­ли би зро­би­ли, як­би бу­ли ме­не відда­ли моєму батькові за­раз пер­шої до­би по смерті ма­тері, як він цього до­би­вав­ся. Я би, мо­же, хо­див нині зі скрип­кою під па­хою, про­жи­ва­ючи жит­тям прос­то­го се­ля­ни­на, не су­му­ючи по «обра­зо­ва­но­му» ні хо­ло­дом, ні го­ло­дом. Або не­хай би відда­ли бра­тові батька, як обид­ва то­го хотіли. Але те­пер по­си­ла­ти ме­не. до них, ко­ли один не хо­че про ме­не нічо­го зна­ти, бо з ме­не зро­бив­ся «па­нич», а дру­гий, хто знає, чи й жи­вий?… Те­пер, ко­ли світло знан­ня й іншо­го жит­тя розк­ри­лось пе­ре­до мною, ко­ли стою так близько до сво­го «по­луд­ня», ос­та­ви­ти ме­не на лас­ку й не­лас­ку не­долі - це не впо­ру жарт! Впрочім, я не до­ма­га­юся їх доб­ра, ли­ше сво­го. Прик­ро це ли­ше настільки, що я на те спус­тив­ся. Як­би не це, то я ро­бив би собі ма­ло що з то­го; жив би так, як досі. З своєї шко­лярської праці, а не їх хлібом.


- А на стрий­ка зовсім не надієтесь? - спи­та­ла я.


- Ні. Це тем­ний чо­ловік. Він ка­же або йти на му­жи­ка, або як вже в па­ни, так іти на по­па. Інший стан в нього підлий. Ка­же: ви­си­сає му­жиків!


Він за­мовк розд­раз­не­ний, а я не мог­ла здо­бу­ти­ся на якісь йо­го наст­роєві відповідні сло­ва. Мені бу­ло йо­го жаль, і я бу­ла цілком пе­ре­ня­та йо­го до­лею. Во­на бу­ла подібна до моєї, мов од­на кра­пелька во­ди до дру­гої, і луч­ча лиш тим, що він яко муж­чи­на мав вартість, а я яко жен­щи­на ні!


Перед на­ми ус­тав­ля­ли­ся па­ри до кад­ри­ля й де­котрі з них, ог­ля­нув­шись по­за се­бе і по­ба­чив­ши нас побіч се­бе, спог­ля­да­ли на нас ціка­во. Він замітив це і звер­нув­ся зак­ло­по­та­ний до ме­не.


- Я по­га­ний са­мо­люб! - ска­зав. - Оповідаю вам бог зна що за се­бе і не ба­чу, що ось тут тво­риться. Ви би, мо­же, й гу­ля­ли, як­би… - Він не вспів докінчи­ти ре­чен­ня. Пе­ред на­ми з'яви­ла­ся, на­че вко­па­на, на­че з землі ви­рос­ла - тітка.


Один-однісінький пог­ляд на її ле­дяні очі, на її ли­це з ус­та­ми, згірдли­во стис­не­ни­ми - і я спізна­ла, що во­на у воєннім наст­рої. На верш­ку її ви­со­кої, мод­ної фри­зу­ри [43] дри­жа­ли кінці стя­жок фіоле­то­во­го чеп­чи­ка, що стир­ча­ли до­го­ри, а стра­усо­ве пе­ро, що по довгім відпо­чин­ку на дні її най­до­рож­чої скрині опи­ни­ло­ся цього ве­чо­ра на такім «ви­сокім ста­но­виську», дри­жа­ло і хи­та­ло­ся сум­но з при­чи­ни над­то енергічних рухів го­ло­ви.


- Ти тут си­диш? - спи­та­ла хо­лод­но.


- Тут, тіточ­ко.


- Ангажована?


- Ні…


- Прошу ува­жа­ти ме­не за сво­го дан­се­ра! - вмішав­ся чем­но Оря­дин, скло­нив­ши­ся пе­ре­до мною. - Я сам в цій хвилі хотів про­си­ти вас о цього кад­ри­ля.


Тітка мов не до­ба­чу­ва­ла йо­го.


- На тобі Ле­ни­ну ман­тильку і відне­си її до побічно­го са­ло­ну або до гар­де­ро­бу! - роз­ка­зу­ва­ла, вип­ря­мив­шись, мов свічка.


І я її над­то доб­ре зро­зуміла.


Мене не гу­ля­ючої не смів ніхто ба­чи­ти, а в то­ва­ристві Оря­ди­на не хотіла во­на ме­не ба­чи­ти. Те му­си­ла я зро­зуміти, а зро­зумівши, му­си­ла ви­ко­на­ти її роз­каз, ко­ли не хотіла вик­ли­ка­ти своєю впертістю гіркої бучі до­ма.


Красніючи з упо­ко­рен­ня аж під во­лос­ся, я підня­ла­ся, щоб спов­ни­ти її при­каз, але Оря­дин зас­ту­пив мені до­ро­гу.


- Невже ж би ви дійсно тру­ди­ли­ся са­ма зад­ля цеі дрібної спра­ви? - обізвав­ся, усміха­ючи­ся якось див­но. - Дай­те мені! Я пе­ре­дам її яко­мусь слузі, щоб мав на­го­ду цього ве­чо­ра спов­ни­ти свій ла­кей­ський обов'язок! Ми маємо прецінь тан­цю­ва­ти!


У тітки заіскри­ли­ся очі, і во­на підня­ла гор­до го­ло­ву.


- Ти чу­ла, На­тал­ко, що я го­во­ри­ла?


- Чула, тіточ­ко, я йду.


- Підете самі? - звер­нув­ся Оря­дин до ме­не, й я на­ля­ка­ла­ся йо­го пог­ля­ду. Йо­го очі за­па­ла­ли наг­лим гнівом, а йо­го смаг­ля­не ли­це поблідло.


- Я вер­ну­ся за­раз, па­не Оря­дин, - заміти­ла я, відповіда­ючи йо­му бла­га­ючим пог­ля­дом. Не­хай би вже мов­чав!


- Ну, ко­ли хо­че­те самі віднес­ти, так я вас про­ве­ду. - І, нез­ва­жа­ючи на тітчи­ну смішну, роз­ка­зу­ючо-за­ро­зумілу пос­та­ву, по­дав мені рам'я й, заб­рав­ши від ме­не не­щас­не соr­pus de­lic­ti, [44] пішов зі мною. Во­на

1 ... 16 17 18 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"