Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 98
Перейти на сторінку:
го­во­рив: «Їжте, їжте, не сти­дай­те­ся! Я знаю, що ви дур­ний му­жик, що не ба­чив то­го, що я. Я був у Відні, в Італії, у Яс­сах».

Любив ду­же горівку, а що був хо­ро­ви­тий і не міг як слід їсти, вмо­вив у се­бе, що мо­же їсти лиш по горівці. Від ча­су до ча­су по­си­лав свою жінку за нею, а що й во­на не бу­ла то­му чу­дот­вор­но­му на­пит­кові про­тив­на, спов­ня­ла все ра­до йо­го ба­жан­ня в тім нап­рямі й хо­ди­ла ра­до, хоч і як да­ле­ко бу­ло від їхньої ха­ти до Гоп­пля­цу, до Менд­ля, і при­но­си­ла лікарст­ва.


Нині не­ма ча­су, він зав­дав їй пильну ро­бо­ту в го­роді, й то­му виб­рав­ся сам до Менд­ля. Крім то­го, мав пос­ту­пи­ти в якійсь справі до па­на й хотів де з ким по­ба­ла­ка­ти та розвіда­ти­ся, що чу­ти но­во­го в селі.


Розпізнав уже зда­ле­ку Івоніку з си­ном і привітав їх лиш йо­му влас­ти­вим спо­со­бом. Підняв, мов ди­кий, ру­ки вго­ру і кли­кав на ціле гор­ло:


- Гей, ге-ей! бо­же по­ма­гайї


Відтак сміявся.


Коли ста­нув уже близько них, підняв пра­ву ру­ку вго­ру, мов про­рок, опус­тив її до­волі не­лагідне, як груд­ку, хлоп­цеві на го­ло­ву й про­мо­вив:


-Ти во­як. Я чув уже про те.- Відтак до­дав:- Гей, що то бу­де за ревіння во­се­ни, що за зой­ки!


І розсміявся на­но­во, причім йо­го доб­ро­душ­не й нез­ви­чай­но ху­де ли­це ста­ва­ло сим­па­тич­не та при­тя­га­юче.


- Воно не мо­же бу­ти інак­ше, то­му му­си­мо все зно­си­ти, як бог дасть! - відповів Івоніка по­бож­но,- Але постійте й роз­повіджте, що но­во­го. Як там із ва­ши­ми бджо­ла­ми?


- З моїми бджо­ла­ми? А, доб­ре! Я за них под­бав так, що їм ліпше йде, як мені. Ко­би мені так со­лод­ко, як їм. Я вже слаб­кий, ум­ру не­за­дов­го.


- Ей що, бадіко! - вмішав­ся Ми­хай­ло. - Дні чис­лить бог, а ми маємо лиш на го­лові те, аби їх про­жи­ти.


- Та й аби пра­цю­ва­ти…- докінчив Івоніка.- Ми по­чи­на­ли нині ора­ти, та й ореться, сла­ва бо­гу, доб­ре. Мо­же, бу­де сього ро­ку доб­ре літо. Як на­весні зем­ля доб­ре ореться, бу­де доб­рий рік.


- Отам, на панських ла­нах, по­чав уже хтось ще там­то­го тиж­ня ора­ти,- до­ки­нув Онуфрій,- та, ма­буть, не ора­ло­ся доб­ре, бо, ба­чу, не докінчи­ли за­го­ну.


- Бо зем­ля бу­ла ще мерт­ва. Я ба­чив! - відповів Івоніка.- До­ки бог свя­тий сам землі не улег­шить, не­ма що за­чи­на­ти. Пе­ред бла­говіщен­ням не­ма що за­чи­на­ти. Ча­су ще до­волі; ко­би лиш те­пер по­го­да нас­та­ла.


- Та так! - при­так­нув Онуфрій, ог­ля­нув­ся і сів на землі, підібрав­ши під се­бе но­ги. Відтак ви­тяг­нув з-за ре­ме­ня тю­тюн та люльку й за­ку­рив.


Івоніка й Ми­хай­ло ско­рис­та­ли з тої хвилі й сіли сніда­ти. Во­лам підки­ну­ли па­ху­че сіно…


- Кажіть, що но­во­го, бадіко Онуфрію! - спи­тав ве­се­ло Ми­хай­ло, що лю­бив ста­ро­го ба­ла­ку­на.


- Ай, ли­хо там знає, що но­во­го! - відповів ста­рий, ніби не­терп­ли­во.- Як­би я знав, що ти за дівча­та­ми шпи­ра­еш, що во­ни тобі у го­лові, то я ска­зав би тобі, що най­жвавіша із них, ве­се­ла Маріце­на, на­нес­ла своєму та­тові й мамі гри­зо­ту у ха­ту. Ну, діста­ла ж уже во­на за те від сво­го та­та доб­рих ге­паків у плечі, але все про­па­ло. А той навіть не хо­че приз­на­ти­ся до біди. Але се те­бе, ма­буть, не об­хо­дить, га? Ти са­мий як дівчи­на, ну, але лю­ди не мов­чать, про те й я роз­ка­зую. Ста­рий пішов до па­нот­ця і по­жа­лу­вав­ся, а па­но­тець ска­зав:


«Та що,- ка­же,- се ще не та­кий ве­ли­кий гріх, але віддай дівчи­ну. Во­на ще мо­ло­да, і як бу­де по­ряд­но з чо­ловіком жи­ти, то бог прос­тить їй гріх. Не сва­тає її ніхто?»


«Та який­сь там сва­тає!»


«Ну, то доб­ре! Приш­ли обох до ме­не, при­не­си, що тре­ба,- і спра­ва скінче­на. Се ще не та­ке ве­ли­ке не­щас­тя. Бу­де жи­ти, як бог при­ка­зав, бу­де все доб­ре».


Правда, що се не та­ке ве­ли­ке не­щас­тя,- муд­ру­вав ста­рий дальше,- але-бо се не­честь! Ну, але во­на має по­ле. Чую, діста­не кілька­де­сять пра­жин по­ля, гро­шей зі сот­ку й те­ли­цю. То­му й най­шов­ся бор­зо же­них. Мою Іво­ну не сва­тає ніхто, хоч по­над неї не­має чемнішої дівчи­ни в селі. Та­ке у нас се­ло. Та­ко­го не ба­чив ані у Відні, ані в Італії, ані в са­мих Яс­сах. Па­но­тець наш за­добрі. Я ни­ми ко­мен­де­ру­вав би інак­ше, як­би я був па­нот­цем.


- Дай спокій па­нот­цеві! - до­ки­нув Івоніка.- Йо­му здається, що йо­го не­щас­тя най­більше.


- Воно та­ки й ве­ли­ка біда. Де ж, аби доб­родійка та вже так за­пи­ва­ла­ся? - докінчив Онуфрій.- Оноді би­ла­ся з дво­ма жінка­ми у корчмі за якесь по­лот­но. Ка­за­ла, що ма­ли при­нес­ти па­нот­цеві на хрес­ти­ни, та й не при­нес­ли. А раз то та­ки п'яна на­па­ла ста­ренько­го в церкві. Лед­ве що жінки ви­ве­ли її з церк­ви. Тоді бу­ла та­ка війна, як в Італії. А бідні йо­го чо­ти­ри пан­ни так пла­ка­ли і кри­ча­ли, що аж жаль бу­ло. Во­но та­ки так і є, що се не­честь,- тяг­нув даль­ше, сплю­нув­ши да­ле­ко пе­ред се­бе крізь зу­би.- Че­рез неї не мо­жуть пан­ни відда­ти­ся, хоч ма­ють гроші і гар­не віно. Та й дивіть, яка сильна, ко­ли хо­че. П'є, цілий рік п'є, а у ве­ли­кий піст і кра­пельки до ро­та не візьме. Та­ка міцна!


- Старенький па­но­тець по­го­ду­вав би сватів і са­мим ме­дом, ко­би ли­ше прий­шли! - ска­зав Івоніка з по­чут­тям.- Але ніхто не при­хо­дить, бо кож­ний боїться, що й мо­лоді ста­нуть ко­лись за­пи­ва­ти­ся, як ста­ра. Раз бу­ло приїхав який­сь мо­ло­дий па­нич до них, во­ни приб­ра­ли­ся гар­но всі чо­ти­ри й по­засіда­ли всі ра­зом за стіл. А ста­рий па­но­тець про­сив гос­тя, ка­жуть, ду­же про­сив, аби собі виб­рав од­ну за жінку. «Або оцю, або ту, або оту, кот­ру схо­че­те, беріть, во­ни всі добрі ґаздині і чемні діти, і всі діста­нуть од­на­ко­ве віно»,- при­го­во­рю­вав.


- Та й, ка­жуть, мо­ло­дий хотів уже од­ну бра­ти, але як ста­ра довіда­ла­ся, що він не на па­нот­ця вчиться, упи­ла­ся і за­ве­ла та­ку га­ла­бур­ду в хаті, що, ка­жуть, доб­ре, що ще не на­би­ла ко­го. Та­ка лю­та бу­ла на всіх.


Він як поїхав, так і не вер­тав більше до них. Бідні пан­ни з жа­лю пос­таріли­ся й по­сивіли, та й си­дять і до­нині. А ста­рий,- до­дав злоб­но Онуфрій,- ста­рий, бо­же, прос­ти мені гріхи мої (тут уда­рив се­бе до­ло­нею кілька разів по гу­бах), не га­дає вже про ніщо, як лиш се, аби як­най­більше гро­ша зби­ти. Так, як би йо­го ще дос­та не мав!


- Не має він йо­го там ба­га­то, Онуфрію! - до­ки­нув Івоніка.


- Ет, не має! Ко­би я стільки мав та й ви,

1 ... 16 17 18 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"