Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Сьогодні він про це знатиме. Сьогодні я сам йому все розкажу.

— Розказуй,—продовжував Єгор.—Я за правду де хочеш битимусь. Але досить нам мовчати! Треба діяти. Треба очищати наші лави від куркульських синків та їхніх прихвоснів, приймати в комсомол бідняцьку молодь, тих, хто знає труд, хто любить Радянську владу, хто може за неї постояти...

— А ми всі? А я, по-твоєму, не люблю Радянської влади? Говори... Ні, ти говори, що думаєш. Нехай слухають, нехай свідками будуть. Я тебе припечу де слід. Тепер ти не викрутишся, ні! Тепер ти в моїх руках.

— Не погрожуй, бо я твоїх погроз не боюся! Чуєш ти, п'янюго!

— Що ти сказав? На мене? Таке слово... Чули? Ви чули, що він сказав?

— Гнати треба вас з комсомолу — ось моє слово. І першого Жигая гнати і всю його банду!

— Ми бандити? Я прошу це занести до протоколу! Я вимагаю! Я не потерплю!..

— Не потерпимо! — гукнули розлючені голоси.

— Геть!

— Не давати йому слова!

— Ге-е-еть!

— Хай говорить! Послухаємо.

— Говори все, Єгоре, все, що знаєш.

— Не хочемо слухати! Не хочемо!

Ольга Ярош постукала олівцем по графину, але це не втихомирило розлючену "братву". І тільки тоді, коли Матюша Жигай, підвівши руку, вигукнув: "Братва, замри!" — настала тиша.

Очі Матюшині вп'ялися в Єгора. З якою насолодою він би пустив гарячу кулю в оці широкі й сильні груди помічника механіка, щоб навіки заціпити йому вуста. В душі Матюшипій відбувалася боротьба. Поступитися перед Єгором у таку хвилину— значить, визнати тяжке обвинувачення, поставити себе в безвихідне становище перед всіма комсомольцями, скласти свої обов'язки секретаря осередку. Але й вимагати пояснень Матюша не міг, бо відчував по тону голосу, по Єгорових очах, що він знає таємницю нападу біля містка, знає напевно, тому так сміливо обзиває його, Матюшу Жигая, бандитом.

"Хто виказав? Хто?" І ватажок ширяв очима по своїх спільниках, намагаючись виявити серед них зрадника.

"А може, це він хоче мене тільки впіймати? Батько розповів йому про випадок біля містка. Коли б він щось знав напевне, то вже давно б проговорився..." І Матюша Жигай, примруживши очі, сказав:

— Коли почав мене обзивати бандитом, то продовжуй, розкажи всім, який я бандит. Кого я вбив? Кого пограбував? Все говори. Я послухаю, і ось вони всі... теж нехай слухають, бо інакше... за такі слова я знайду на тебе управу.

— Ти не погрожуй! Чуєш? Не погрожуй мені,— відповів Єгор, зневажливо оглядаючи свого давнього ворога.— Управу не ти шукатимеш на мене, а управу знайдемо па тебе ми, бо ми чесні комсомольці і біля містків у темну ніч не роздягали людей.

— А я роздягав?.. Говори!..— зблід уже зовсім Матюша.

— Роздягав,— спокійно відповів Єгор.— Батька мого роздя-гав^лійниченка, Головатого...

— Брехня! Нагла брехня! Хто може таке довести? Хто це бачив? Хто це знає?..

— Я це бачив і я це знаю,— озвався з дальнього кутка глухий голос, але той голос примусив Матюшу Жигая одсахнути-ся від столу.— Що ж, я вже розповідав Єгорові і мав сьогодні розказати вам усім, товариші комсомольці, який гріх маю на душі.

— Вийди, Пилипе, сюди, до столу. У залі настала мертва тиша.

Наперед вийшов тихий, бідно одягнутий юнак. Він уникав дивитися товаришам в очі, а, схиливши голову, почав:

— Не можу отак на світі жити. Встану вранці — думаю, спати лягаю — думаю... Совість нечиста в мене, і я далі не можу... не можу мовчати. Ото чули, може, ранньою весною біля містка роздягли... То він ось, Матюша, умовив і мене, й інших на чорне діло.

— Брехня! Не вмовляв! Нічого не знаю. Не був я там.

— Був! — сказав, підвівши голову, Пилип Костриця.— Був! Я правду кажу. Я згодний нести покарання. Я заслужив. І мені не місце тут, серед вас, хороших, чесних комсомольців. Якщо до суду треба віддати — віддавайте, я згодний. Тільки не можу довше мовчати. Темний я, неписьменний. Йому вірив... а того не розумів, у яку яму він мене затягне. Ось і все. Що хочете робіть, а в комсомолі мені тепер не місце. Я розумію це сам. Я для того прийшов на збори, щоб про все вам розказати. А тепер я піду...

— Ні! Не підеш! — закричав Матюша Жигай, хапаючись за зброю.— Не підеш, доки не зречешся своєї брехні! Не було того, що ти зараз тут розповідав. Вигадав усе. Для чого вигадав? Хочеш їм прислужитися? Топиш невинних людей? Ганьба тобі! Ганьба!..

І тоді щось дивне сталося з Пилипом Кострицею. Тихий перед цим, пригнічений і засоромлений, він одразу наче переродився на очах у всіх. Досі схилена голова раптом підвелася. Поглядом, сповненим здивування й образи, він дивився в обличчя Матюші.

— Ні, тепер уже душі моєї ти не купиш! І на брехню не повернеш мене. Ти винний у всьому! Ти мою совість зачорнив! Людям в очі дивитись не можу. І хоч не вбив я нікого і не роздягав нікого, та з тобою разом на темне діло йшов і каюся зараз. Каюсь чесно, а ти знову штовхаєш мене на брехню? Та я тебе, гаде, власними руками задавлю! — і з небувалою спритністю Пилип Костриця схопив Матюшу за горло.

— Пилипе, отямся! Що робиш? — крикнула Ольга, і цей крик спинив розлюченого юнака. Блідий, з тремтячими руками, він глянув на дівчину і, нікому нічого не сказавши, вийшов за двері. Як тільки його не стало, Матюша Жигай нахабно заявив:

— Так от, нікуди, ні до якого моста я не ходив. Нікого не грабував. Все, що ви тут зараз чули,— нагла брехня. І я розумію, для чого це зроблено. Це зробила вона, Ольга Ярош, щоб мене вижити з секретарювання!

— Жигай, ти думай, що говориш!

— А що мені думати? Хіба не ясно й так, куди воно гнеться? Тільки не на того натрапила. Я без бою тобі не дамся. Краще їдь туди, звідки приїхала! Без тебе нам жилося спокійніше. І я так гадаю...

— А я так гадаю, що тобі треба негайно залишити збори,— сказала, стримуючи хвилювання, Ольга Ярош.— А справу про напад біля мосту ми передамо слідчим органам.

— Виганяєш? Ти мене виганяєш? — верескливо запитав Матюша і сів у першому ряду на вільний стілець.— Цікаво... Дожився, щоб мене, секретаря осередку... Я хочу знати, за віщо? Які причини? Який промах я зробив у роботі? Скажи...

— Скажу.— І Ольга Ярош глянула просто у вічі Матюші. Він витримав той погляд і, поклавши ногу на ногу, приготувався слухати.— Так ось я з чого почну, товариші! В таких умовах, як зараз, важко проводити збори, але ми їх проведемо. Я вважаю великою ганьбою для тих комсомольців, які не тільки запізнились, але навіть прийшли сюди п'яними. Та ми вже чули тут і знаємо, що це за комсомольці. Це хулігани, п'яниці, бешкетники. І ватажком, натхненником, організатором усіх чорних справ був Матвій Жигай — секретар комсомольського осередку. ♦

Далі їй не дали говорити:

— Ге-еть! Ми не визнаємо тебе! Ге-е-еть!

— Ти контра! Ти приїхала розганяти комсомол! Товаришу Нехльоді поскаржимось...

— Не думайте, що коли ви будете кричати отут, то я піду із зборів чи виїду з слободи. Знайте: з слободи я не виїду, доки комсомольська організація не буде такою, якою належить їй бути. Все вороже нам, гидке, непотрібне, все те, що гальмує і заважає нам у роботі,— ми викорчуємо, як бур'ян. А в цьому допоможе нам Радянська влада. А зараз я пропоную вам негайно здати зброю!

— Я плюю на все, що сказала тут оця... приїжджа! — підвівшись з місця, заявив Матюша Жигай.— І на рішення ваше плюю... Не маєте права без мене, без основного активу...— І він підійшов знову до столу й, нахабно дивлячись в лице Ользі, продовжував: — Наївна ти, деточка! Ну хто ж тобі здасть зброю? Та й взагалі... Як смієш ти командувати мною?

— Що це за поводження? Це хуліган, а не секретар! Вивести його звідси, якщо сам не хоче...

— А це хто мені погрожує? — позирнув на зал Матюша.—-Тихо! Не так буде, як ви хочете, а так, як наш актив зараз вирішить. Ану, братва, до роботи!

Підвелися лобуряки, ждуть, що накаже — те й робитимуть. Але Матюша поки що вичікував сам слушної хвилини.

— Ану, дай сюди протокол сьогоднішніх зборів! — І, вихопивши у секретаря кілька списаних олівцем листків, Матюша швидко розірвав їх на дрібні шматочки.— Ось ваше рішення! А я був і буду секретарем осередку...

На столі чаділа "молния", бо не вистачало вже, мабуть, гасу. Ніхто не вкручував ґнота, і він червонів все дужче. В залі стояла напружена тиша, тому так добре було чути кроки Єгора Шульги, що підходив і собі до столу президії. Він зупинився проти Матюші. Кілька секунд вони мовчки дивились один одному в очі, а за ними напружено й тривожно стежили всі, особливо Ольга.

їй хотілося зупинити, застерегти Єгора від непродуманого вчинку, та вона поклалася на його витримку й розсудливість, а серце їй завмирало у грудях від хвилювання.

"Ой, що ж воно буде? Мабуть, по-доброму не вийдуть розбишаки. Доведеться міліцію гукати. Міліцію... Але як гукнути, кого надіслати..."

Першим порушив мовчанку Єгор, владно сказавши:

— Ти вже не секретар і не комсомолець...

— Ха-ха-ха! — нервово зареготав Матюша, але сміх його швидко урвався, бо він помітив, як сильна Єгорова рука стис-лася в кулак, а погляд не віщував нічого доброго.

— Іди звідси геть! — наказав Єгор, готовий у цю хвилину на все.

— Ану, братва, сюди, на поміч! — гукнув Матюша, відступаючи од столу.

Заскрипіли задні лави, метушливо загупали об підлогу чоботи.

— Ще раз пропоную здати зброю, негайно залишити збо* ри! — І Ольга підвелася.

Вона бачила перед собою ворогів. Серце її билося мов наві-жене, а гострого погляду очей ні на мить не зводила з Матюші, рука якого вже нервово намацувала зброю.

Ось він вихопив револьвер. Секунда, але вона вирішила все.

Не пам'ятаючи себе, Ольга метнулася до Жигая, заступивши собою Єгора. Це було так несподівано і незрозуміло для Матюші, що він дурнувато закліпав віями, а потім, про щось здогадавшись, раптом голосно зареготав.

— Тепер мені все ясно... Він, Єгор, з цією потаскушкою...— А далі голос йому урвався. Сильним ударом Єгор збив Матю-шу з ніг. Хтось погасив лампу, і тоді все змішалося в одну чорну, рухливу озлоблену масу. Хтось кричав від болю, хтось матірно лаявся, незважаючи на присутність дівчат, що, збившись у куточок, тремтіли від страху.

Чувся хряскіт, важке дихання, сопіння та гупання кулаків. З грюкотом падали на підлогу стільці.

— Бий їх, гадів! — чувся заохочувальний Матюшин голос. У відповідь озивався Єгор:

— Я тебе вдарю! — І глухо бухав удар важкого кулака.