Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Раптом сильно грюкнули двері, пролупав виразний крик

ОЛЬЛІ:

— Міліція!

Це магічне слово подіяло на всіх. З розідраними сорочками, з синцями на обличчі підводилися Матюшині однодумці з підлоги і, позираючи на двері, слухняно здавали Єгорові зброю.

Хтось засвітив знову "молнию", і тільки тоді зрозуміла "братва", що ніякої міліції немає, а біля дверей з револьвером у руках стоїть сама Ольга Ярош і суворо, владно, мов досвідчений командир у бою, запитує:

— Всіх роззброєно?

Матюша зрозумів тепер, як ловко одурила його Ольга. Та зараз він був безсилий щось їй вчинити. Зброя була в руках Єгора та його друзів.

— Як ти вважаєш, Ольго, одвести нам їх до міліції чи, може, заяву напишемо, і нехай начальник викличе їх до себе?

Єгор явно з них глузував. Хоч у нього теж пошматована сорочка і під оком красується помітний синець, але вигляд у нього переможний. Він навіть жартує, насміхається, почуваючи за собою силу й підтримку чесних комсомольців.

— То як же вирішимо, товариші? Може, ми самі одведемо оцих розбишак до міліції?

— Списки дамо і заяву напишемо,— порадила Ольга.— Міліція розбереться потім сама. А зараз,— і Ольга навстіж розчинила двері,— виходьте!

її владний голос, її тверда рука із зброєю, що виблискувала при світлі гасової лампи, впливали добре.

Першим пішов до дверей Матюша, погрозивши кулаком:

— Ну тепер і вам пощади не буде! Ви ще про мене згадаєте. А з тобою,— зупинився він проти Ольги,— з тобою в мене буде окремий рахунок... Я тобі цього вечора не забуду!

Ольга навіть і словом не обізвалася до нього, тільки запитала в Єгора:

— Всі вийшли?

— Всі.

— Тепер можна продовжувати збори.— І члени президії зайняли свої місця за столом.

Надворі була вже пізня ніч, коли закінчились ці незвичайні збори.

Ольга, вийшовши з приміщення, відразу помітила край паркана самотню жінку.

— Зіню, ти?

— Я... Думаю, може, страшно самій повертатися додому. Ніч темна... Вийшла зустрічати.

— Дорога ти моя! — І Ольга зворушливо обняла подружку.— Я вдячна тобі дуже, дуже!..

— А я все одно сьогодні буду вашим провожатим,— заявив Єгор.— Не заперечуєте?

— Та ні,— посміхнулася молодиця, глянула на Ольгу і без слів зрозуміла її притаєну радість і мовчазну згоду.

Вулиці були тихі й безлюдні. Ніде вже не світилися вогні, лише на базарному майдані, проти пивниці Жигая, блимав під закопченим склом ліхтарик.

— Одне гніздо осипе розворушили, а друге ще стоїть ось незаймане,— сказав Єгор.

— Нічого,— позирнула Ольга на вивіску.— Доберемося згодом і до цього гнізда.

Не встигли дійти до моста, як Зінька раптом зупинилася.

— Дивіться...

Край дороги лежало щось чорне. Чи хтось свиту загубив, чи, може, тут знайшов собі перепочинок якийсь п'яниця, що його звалила горілка, і він заснув, не діставшись до своєї хати.

— Заждіть,— сказав Єгор, вирушаючи вперед, а слідом за ним несміливо й сторожко попростували Зінька з Ольгою.

— Та й чого це ви тут лежите? — запитар Єгор.

— Ой боженько, не встану,— почувся жіночий голос, і Зінька одразу впізнала Зуйку.— Сил нема... Допоможи мені на ноги підвестися, а потім я сама піду.

Єгор підняв Зуйку, але вона не відпускала його, чіпко тримаючись за нього руками, щоб не впасти знову.

— Хильнула зайву чарчину.

— А навіщо ж ви п'єте? — запитала Ольга, розглядаючи невідому їй жінку.

— Навіщо п'ю?..— перепитала Зуйка і гірко заплакала.— Ой доченько, коли б ти знала, скільки я горя в житті зазнала. Ет, що там говорити! Допомогли — і спасибі. Я ось, перепочину трохи та й піду додому.

— То ми вас проведемо,— сказала Ольга, відчувши в словах сп'янілої жінки велике, невтішне горе.

Зуйку повели через майдан. Вона йшла заточуючись, говорила щось про синів, про дочку, плакала, і кляла себе, і просила в бога смерті, щоб не мучитись, а її, як могла, заспокоювала Ольга, обіцяючи провідати завтра. Жінка, відчувши ласку й людяність, плакала ще дужче й говорила:

— Хіба це я п'ю? Це душа моя п'є і душа моя плаче. Щастя мала... діток мала... Де вони? Де мої діти? Одна... Як билина, одна-однісінька. Нікому не потрібна п'яниця...

Спинився біля якоїсь крамниці дід сторож з дерев'яною стукачкою, пізнав Зуйку, сказав:

— І охота вам, люди добрі, валандатися з нею... Все одно вона вже пропаща! — Та й пішов собі між рундуками.

А надворі ніч весняна, тепла... А над головою розляглося таке широке, бездонне, всіяне зірками небо.

* * * #

До Шумейкової світлиці несміливо зайшов Філька, в якого звисав порожній рукав сатинової сорочки. У сірих очах світилося страждання, і увесь він, згорблений, неприємно вразив своєю появою хазяїна.

— До вас я, Аркадію Павловичу, боржок хочу забрати. Чув я: моє місце Демид Плахотка заступив...

— Мій млин — кого захочу, того й візьму на роботу.

— Правда, млин ваш. Ви — хазяїн. А Плахотка, що ж, нехай працює: вій здоровий, руки має, а я тепер... іншої роботи шукатиму?

— Сам винний. Не бери чужого, не крадь!

Філька начебто й не чув тих слів, бо продовжував говорити про своє:

— А однорукого, значить, вам не потрібно, правда? Нехай пропадає сам, нехай з голоду пухне сім'я — до того вам діла немає!

— Це ж ти до чого ведеш? — І брови в Шумейка зійшлися на переніссі. Це було ознакою того, що хазяїн починав уже сердитись. А хазяйську вдачу добре вивчив Філька. Та зараз він не зважав ні на що.

— А до того й веду, хазяїне, що вдома мої діти вже тиждень хліба не бачили, картоплею годуються.

— До речі, про твоїх дітей. Розбестив їх так, що вони тільки шкоду людям роблять.

— Мої діти? Яку шкоду?

— А таку. Дочка Марія бачила, як твій хлопець грудкою забив гуся. Дивись, коли ти їх не вмієш учити уму-розуму, то я навчу.

— Ви коли хочете мати гусей, то наглядайте за ними, а то мій синок одне забив, а я застану в себе на городі гусячий виводок, то всіх переколошкаю або зажену до свого хліва, а ви мені відшкодуєте збитки. Отак і знайте.

— Бачу, ти гострий став, мов окунь,— сказав Аркадій Павлович, примруживши очі, в яких уже бушувала злобна каламуть.— Догадуюсь: на Романа покладаєшся, гадаєш — захистить тебе?

— Може, й захистить, бо куди я придатний? Який з мене тепер робітник у сім'ї?

— Не тягни чужого.

— З пестатків на таке зважився, з горя потягнув. Хіба від того ви збідніли? Піймався—до міліції одведіть, щоб все по закону було, а ви що зробили? На циркулярку мене за жменю борошна...

— Там не жменя, там з півпуда було.

— А ви,— продовжував своє Філька,— на циркулярку мене... "Будь, мовляв, калікою повік. Ходи по землі безруким". І ходжу я тепер ось з порожнім рукавом. А самі ви не крали? Самі не обважували людей? Хіба я того не знаю, не відаю?

— Іди геть, не розстроюй мене. Ти, певне, випив десь? Прийдеш іншим разом, бо зараз у мене пі бажання, ні часу немає з тобою розмовляти.

— А як же мені калікою на світі жити? Адже ви навмисне штовхнули мене на циркулярку.

— Свят, свят...— перехрестив його Шумейко,— чи ти в своєму розумі, щоб отаке говорити? Що я, душогуб? Сам ти впав, сам спіткнувся об колоду і впав...

— Хазяїне, про це я знаю та ви знаєте, як було.

— Я ж і кажу: ти п'яний, коли отаке говориш. Іди проспися.

— Не піду! Давайте хоч те, що з вас полагається.

— Зажди, віддам. Зараз у мене грошей немає. Мав он які збитки від поводі... Навідаєшся через кілька днів, а зараз іди собі, не дратуй мене.

— Сказав — не піду, доки не заплатите, що слід,— заявив з настирливою впертістю колишній мірошник.— Не піду!

Тоді Шумейко взяв Фільку за руку і силоміць потягнув його з світлиці.

— Ось туди йди під три чорти!

Філька, оступившись, упав, вдарився головою об дерев'яні приступки.

— Сказано було тобі йти, значить, іди! — промовив Аркадій Павлович і затих, бо таких шаленіючих очей і такої люті він ще ніколи не бачив у колишнього мірошника.

— Отак мене випроваджуєш, хазяїне? Що ж, я піду... піду... Але ти ще почухаєш свою потилицю! — Та він нікуди не пішов, а залишився на подвір'ї, де наймит Семен розколював дерев'яні плахи, заготовляючи сухі дрова на Великдень.

Шумейко нічого більше не сказав, тільки плюнув спересердя і зник за сінешніми дверима. Філька підійшов до наймита.

— Бог на поміч, Семене!

— Спасибі!

Семен мовчки поклав колун, витер широкою долонею піт з лоба, запитав:

— У хазяїна був?

— Був. Хотів одержати зароблене, а він...

— Вигнав тебе з хати?

— Я йому цього не прощу! Є в тебе закурити?

Сіли на колоді. Семен звертів дві цигарки, одну з них дав Фільці.

— Жадний хазяїн наш. Він і мені вже ось за кілька місяців винний гроші, а не дає. "Збитки,— каже,— мав від поводі. Зажди". Ну я і жду...— Семен глянув на порожній Фільчин рукав, співчутливо сказав: — Важко тобі тепер.

— Важко. Як житиму далі — не знаю. Роботи немає... Та й кому потрібний я, отакий каліка?

— Погано однорукому, що й казати. Цигарку ось скрутити — і і* незручно. І як ти потрапив тоді йому на очі? А тепер на твоєму місці та собака — Демид Плахотка. Вислужується перед хазяїном, про все йому розказує. Хтось слово скаже недобре про Шумейка — уже хазяїну відомо. Вредна людина.

— Колись ти, Семене, показував оті штучки, що в денікін-ському штабі знайшов... Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.

— Чи й зараз є вони в тебе?

Семен озирнувся, чи ніхто їх не підслуховує, а потім сказав:

— Та зберігаю, і сам не знаю — для чого. А навіщо вони тобі?

— Хочу добру рибу мати. Знаю ями глибокі... Одну таку штуку кинути — і мішок або й два риби дістану. Виручи. Сам же бачиш, який я тепер. Діти голодують... Хліба — ні рісочки. Картоплею живляться, і тієї не вдосталь... Знаєш, меншенька дочка їсти просить, а синок Івась... Розумієш, чим Івась її заспокоює? "Тато тепер безробітні, не проси хліба, бо немає... Води напийся". А я те все чую. Дивитися не можу...

— Що ж, коли так просиш, можу віддати. Воно мені не потрібне... Я вже думав міліції здати.

— От бач,— зрадів Філька.— Як добре, що не здав. Мені пригодяться. Я це діло знаю... У громадянську війну червоноар-мійці в моїй хаті стояли, від них ту науку перейняв.

— Дивися, щоб якогось лиха не трапилось.

— Не трапиться! Кажу ж тобі: знаю, як треба з ними поводитись...

— Тоді приходь увечері до дупластої верби. Я тобі їх винесу.

— Винесеш? От спасибі! От душа! — І міцно стискав загрубілу Семенову руку, а сам радів, мов дитина.

— Біля річки мене ждатимеш, щоб ніхто не бачив.

— Добре.— І він, зиркнувши на вікна Шумейкового будинку, загадково посміхнувся, промовив:

— Ще ти, хазяїне, згадаєш Фільку! — І низенький горбун пішов до воріт, несучи в душі своїй гнів і образу на Шу-мейка.

О-оІ Він за все йому віддячить.