Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Ще в лікарні, коли лежав з пов'язкою,— не спав ночами. Не давали спати тополі, що їхні крони розчісували степові вітри, не давали спати думи жалючі. Вони отруювали душу, сповняли її тривогою і неспокоєм за сім'ю, вони живили її непрощенною помстою.

"Навмисне штовхнув мене на циркулярку... Скалічив... Куди тепер я піду? Хто дасть роботу, коли є стільки здорових, молодих і дужих людей, що шукають собі заробітків у слободі, шукають і не знаходять? Вирушають потім на відхожий промисел до Харкова й до інших міст. А куди можу піти я? З однією рукою... Що я можу робити? Пропав... Навіки пропав... І я, і сім'я моя.— У такі хвилини занепаду й розгубленості в душі його ще з більшою силою бушувала лють на Щумейка.— Він винний. На його совісті гріх. Я мушу йому помститись, мушу... Тепер мені все одно".

Тільки перед світанком засинав Філька, змучений тяжкими думами, і сон його був таким же неспокійним, тривожним. Часто він кричав уві сні, метався в ліжку, стогнав і плакав, не даючи спати іншим хворим, і тоді Фільку перевели до окремої невеличкої найглухішої палати.

Вранці оглядав його старенький фельдшер, перев'язував рану, і кожного разу Філька болісно стогнав, благаючи:

— Обережніше... Болить... Ой! — і одвертався, щоб не дивитися на рану.

— Чого ти кричиш? Я ж знаю: не дуже болить і заживає добре. Скоро випишемо тебе з лікарні, а ти все ойкаєш.

Філька затихав, дякував досвідченому фельдшеру за перев'язку, а коли залишався в палаті один, намагався заснути, але даремно.

Надходила ніч, і ті ж думи, тяжкі й жалючі, не давали йому спокою.

В гарячій голові виникали найрізноманітніші плани помсти найлютішому ворогові. І там, ще в лікарні, згадав якось Філька перед світанком про Семенову знахідку.

"Боже мій, тільки б умовити його... Тільки б погодився він віддати".

І зараз ще не вірив Філька у свій успіх.

"Добрий Семен. Завжди товаришеві допоможе". І Фільці ставало ніяково, що ось такому чоловікові не сказав він правди, а збирається його одурити, а потім Семен може його, Фільку, виказати.

"А що, як справді викаже? Ні, того не може бути. Він же й сам тоді відповідатиме. Спитають: "Навіщо давав?" Ні, не захоче Семен на себе біду накликати. А я йому все потім пояс* ню. Він зрозуміє... Він мовчатиме".

Найдовшим для Фільки видався саме цей день, та коли зайшло сонце і небо потемніло, заснувавшись хмарами, він, крадучись, підійшов до умовленого місця.

Злегка ворушилися віти старої дупластої верби, і той шум примушував його сторожко прислухатися. Здавалося, хтось підкрадається до нього, а то вітер війнув, розбудивши очерети. Припокоїлись вони, застигли над темною водою.

Та ось, нарешті, иочулися обережні кроки, і на стежці замаячила постать. Придивившись пильніше, Філька стиха запитав:

— Ти, Семене?

— Я.

Філька підійшов уже до верби сміливіше.

— Давно ждеш?

— Звечора...

У повітрі над сонною річкою, над дрімотливими очеретами й вербами літали кажани. Звідкись линув моторошно жалібний крик сови. У темному небі пропливали хмари.

— Тихо тут...— сказав Семен, тривожно озираючись.

— Приніс?

Наймит мовчки простягнув загорнутий у ганчір'я пакунок.

— Бери, здихаюсь я небезпеки. Поводитись не вмію, а в міліцію нести — ще причепляться: "Чому раніше не здав, для чого зберігав, та навіщо вони тобі здалися?" Халепи не обберусь. Уже я думав просто їх у річку вкинути.

— Ех ти! У річку... Треба це знаючи робити. Спасибі ж тобі, Семене, що мені оце добро передаєш!

— Нехай йому грець, отакому добру! Піду я звідси.— І він, глянувши в небо, промовив: — Хмариться. Коли б вночі дощу не було.

Озирнувся Семен, а вже Фільки біля нього й близько немає. Постояв трохи, прислухався: тихо, безлюдно навкруги, тільки над головою в нього ледь шумить верба на самісінькому вершечку та шамотять під берегом молоденькі очерета.

"Це ж він вночі ловитиме рибу чи, може, на зорьці? А що, коли не для риби йому вони потрібні?" — з'явилася раптом думка, і Семен, коли б глянув у цю хвилину на себе в дзеркало, помітив би, як він сторопів. Пригадались слова, що їх сказав однорукий мірошник біля дровітні: "Ще ти згадаєш Філь-ку!" Він погрожував хазяїнові. Та й як не погрожувати, коли той його скалічив.

"Але навіщо йому оті бруски? Невже мене одурив, не сказав правди? Невже для помсти забрав їх?.." І чим більше думав про це Семен, тим ставав неспокійнішим.

"Куди він їх поніс? Що збирається робити? Це ж коли трапиться якесь лихо — винуватцем буде не тільки Філька, але і я, бо запитають у горбаня: "Де взяв? Хто дав тобі таку штуку страшну?".—"Семен дав". Допитаються — буде мені добрий клопіт".

Уже шкодував, що так легко довірився Фільці й віддав небезпечний пакунок.

"Забрати назад. Негайно! Він ще не встигне нічого зробити. Заберу!" І наймит Семен швидко пішов до Фільчиної хати, але вдома його не застав.

— Як пішов ще звечора, то й досі пе повертався. А що, може, якесь діло маєте до нього? Може, роботу йому знайшли? — допитувалась дружина, але що міг їй сказати Семен?

— Так просто зайшов... провідати, як живе.

— Не питайте,— промовила сумовито жінка.— Лютому ворогові не побажала б такого життя.

— Скажете, що я приходив. Нехай завтра навідається до мене, може, гуртом якусь роботу для нього підшукаємо.— І, попрощавшись з молодицею, Семен вийшов з убогої хати на вулицю.

Тривога в ньому зростала все більше.

"Що ж робити? Де його шукати? З ким поговорити?" Семен згадав про механіка і дуже зрадів цій думці. "Він — своя людина. Розкажу йому все, як було, і Рубан щось порадить".

Роман Петрович був вдома. В хаті сиділи за шитвом і дівчата. Семен, позирнувши в їхній бік, привітався, а потім підійшов до столу.

— Маю справу до вас, Романе Петровичу, секретну. Може, вийдемо на хвилинку?

Господар мовчки підвівся з-за столу, і обоє вони вийшли на подвір'я.

— Так що в тебе за секрети? Розказуй! Семен розповів все по порядку.

— Я був у нього, але вдома його немає. І дружина не знає, де він. Боюсь, Романе Петровичу, а що, як зважився він на лихе діло?..

— Ти нікому про це не говорив?

— Нікому. Оце до вас першого зайшов порадитись.

— Ходімо! — сказав Рубан, відчувши з цієї розповіді небезпеку.— Ходімо швидше. Я догадуюсь, для чого йому потрібні шашки. Фільку треба негайно розшукати і одібрати назад отой пакунок.

Через кілька хвилин механік Рубан разом з Семеном були вже біля річки. Вони пильно дивилися перед собою, сподіваючись розшукати знайому постать, але даремно.

Ось уже височить над берегом труба і корпус парового млина. На вхідних дверях висять важкі замки.

— Нікого,— сказав притишено Семен, озираючи широке подвір'я.

— А може, й справді він пішов на нічну рибалку?

— Може, й пішов,— погодився Семен, якому вже ставало незручно, що він вночі потривожив механіка і, виявляється, зовсім даремно.

Поверталися назад мовчки, а коли прощалися, Семен сказав:

— Ви вже пробачте мені, Романе Петровичу... І сам не знаю, чому в мене такі думки з'явилися.

— Нічого, нічого, Семене. Перевірити треба завжди. Аякже. Ображена ходить людина. Злість та гнів — погані порадники. До всього можна дійти, навіть до злочину.

— Не думаю, щоб на погану справу він зважився, адже в нього діти,— сказав Семен.

— І то правда,— погодився Рубай. Попрощавшись, воші розійшлися.

Та Рубай цієї ночі довго не міг заснути.

"А що, як Філька десь заховався в лозах і жде, вичікує пізньої години. Люди поснуть, ніхто не заважатиме, і тоді він зробить своє діло, не розуміючи сам того, на що зважився".

Ця думка настільки була ймовірною, що Роман Петрович не міг заспокоїтись. Тихенько, щоб не розбудити своїх домашніх, які вже спали, він встав з постелі, вийшов на подвір'я.

Трохи прояснилось небо. Вже де-не-де поміж хмарами видно було зірки. Не поспішаючи, вдруге попрямував Рубан тією ж стежкою до млина.

Філька справді переховувався в лозах. Його нещадно жигали комарі, але він терпляче ждав, поки церковний сторож проб'є на дзвіниці північ.

І коли згодом завмер дванадцятий удар, мірошник вийшов із своєї схованки й попрямував до млина. Він догадувався, чого Рубан разом з Семеном навідувалися сюди. Певне, його намір розгадано, але Філька тепер уже не міг зупинитися на півдоро-зі. Лють ще була настільки сильною, що вона гасила в ньому всі інші думки.

"Нехай відчує... за все: і за руку, і за те, що вигнав з хати, і за всі попередні образи".

Був багачем — і багатства не стане... Він, Філька, підійме на ноги всю слободу, та нехай потім шукають вітра в полі. І горбань навіть посміхнувся від задоволення, уявивши собі оту вирішальну секунду, коли стрясеться від гучного вибуху повітря.

"О, я йому віддячу! Він зазнає від мене подяки. Довіку її не забуде!"

Рішучий у своєму злочинному намірі, Філька рушив до тихого млина. І чим ближче підходив до нього, тим відчутніше зростали в ньому страх і тривога. Але він, перемігши їх, проліз через відому лише йому дірку в паркані і сторожко наблизився до машинного відділення. Вліз через вікно всередину, поклав піроксилінові шашки під двигуном.

Серце його в цю хвилину билося часто й тривожно, та страх той гасила лють і ненависть до хазяїна.

"Все одно тепер мені життя нема, родині моїй життя нема... Нехай же й він, гадина, відчує... Нехай прокинеться та гляне потім, де буде його добро. Швидше б упоратися. Бач, яким зірчастим стає небо. Можуть побачити, можуть упізнати..."

Він поспішав, і тому єдина рука діяла не зовсім вправно. Та ось усе вже зроблено. Філька сторожко йде до паркана, розмотуючи бікфордів шнур. Ще минає хвилина, і він пролазить крізь дощатий отвір, полегшено зітхає.

— Ну, все,— вимовляє Філька, обливаючись холодним потом.— Тепер тільки підпалити...— Він скидає піджак, накривається ним, чиркає сірчаною головкою по коробці. Блимає вогник, загоряється шнур, і вогняна змійка повзе до машинного відділення.

Філька схоплюється на ноги, щоб втекти звідси, але в цю ж мить несподівано чиясь сильна й нещадна рука хапає його за комір.

— Ти посмів? — Важкий кулак механіка підводиться для удару, але не б'є.

Око Рубана приковує прудкий вогник і димок, що швидко пересувається до млина.

Забувши про небезпеку, Роман Петрович метнувся до паркана.

— Куди ти? Назад, Романе! Назад, бо загинеш! — закричав Філька, пополотнівши. Тільки тепер збагнув він всю страхітливість свого злочину.