Читати книгу - "Терновий світ, Шевчук Василь"

Невже колись він зможе стояти так щовечора на тій горі, за Кановом, і милуватись, слухати ласкаву, тиху вкраїнську ніч!.. А по Дніпру повз нього, як човник цей, проходитимуть старим Дніпровим шляхом човни, дуби, вітрильники та пароплави... А ген, на самім обрії, стоятиме, мов хмара, ліс, стрімка гора Михайлова... Гай-гай!.. Щось пан Парчевський крутить... Вони таки зустрілися, уже в Черкасах. Каже, що треба мати дозвіл, бо вся земля закладена за ті борги, в які залізли її колишні хазяїни...

— У Петербурзі такі ж прекрасні білі червневі ночі... — тихо сказав Іван Максимович. — Було, всю ніч проходиш...

— А день проспиш, — втрутився Тарас у милий спомин.

— Було й таке! — озвався Сошенко весело. — Пригадуєш, як ми з тобою сплутали якусь поважну пані з натурницею із рисувальних класів?

Хоча Тарас такого й не пам'ятав, проте не став спростовувати. У молодості буває все!..

— Такої ночі, хлопці, — згадав натомість випадок із заслання, — я ледь не вмер на острові... Ми припливли на ялику до нього, і я знайшов місцину в очеретах, ліг горілиць... Матроси сіли в човен і відпливли... Помітили, що я пропав, гукають, пливуть назад, а я лежу і думаю: померти б тут і — воля!..

Дихнув з Подолу вітер, зашелестів уже пришерхлим листям...

— А якось тут, на Україні, я гостював в одного пана, — згадав Тарас іще пригоду. — Якраз було перед Великоднем. Струмки біжать, латаття пахне, мостять на осокорі гнізда меткі граки... Увечері перед всеношною пішли до церкви. Сумно було стояти й слухати, як бубонить старий дячок. От-от мав бути батюшка... Я нишком вийшов, ліг на сухому місці біля куща, дрімаю... Коли це гуп-гуп-гуп... Дивлюся, аж то по кладці чеше сам панотець. Як тільки він дістався до середини, я раптом: "Тю!" Тут батюшка притьмом шубовсть у воду, а я бігом до церкви; став і стою межи людьми...

— Як видно, ви священиків не дуже любите, — сказав зі сміхом Чалий.

— Він у попа наймитував; іще малим, — вніс ясність Іван Максимович.

Тарас поволі рушив уздовж стіни Михайлівського золотоверхого й спинився там, де повертала вона у бік костьолу. З цього ріжка було вже видно і Ланцюговий постійний міст через Дніпро — одна з новин, які найдужче вразили Тараса, що довго так не був у Києві...

— Як вам, Тарасе, пам'ятник святому князю Володимиру? — спитав тим часом Чалий.

— А-а, так собі... — сказав Тарас, поглянувши згори на князя. — Зирить, чи не горить що на Подолі... Міг би наш славний Клодт і ліпше щось зробити.

— З Дніпра — чудово! — сказав Іван Максимович. — Ти бачив його з Дніпра?

— Ще ні.

— Найми човна, поплавай і подивися!

Коли Тарас оглянувся на голос друга, вгледів неподалік під деревом якусь незрушну постать. Згадав, що й там, де зупинялись вони раніше, вражені красою ночі та краєвиду, цей чоловік також стояв і... Слухав?.. Нишпорка? Мерзенний шпик?..

Ніч посіріла, втратила казковий чар.

— Ходімо звідси, — мовив. — Тут зайві очі й вуха.

— Де? — здивувався Чалий.

— Укляк оно під деревом.

— А може, просто дивиться, гуляє...

— Бридко!

Стежкою пішов униз, до витвору барона Клодта. Слідом спустились друзі. А трохи згодом, назирці, — і та самотня постать.

— Тарасе, ти, напевно, для них страшний! — сказав Іван Максимович.

— Тікати треба... Завтра ж чкурну кудись на Куренівку чи на Преварку !.. Братці, а де Сенчило-Стефановський? Ми з ним колись сходили усі околиці...

— В училищі, що на Подолі, — сказав Сошенко тихо. — Він теж якийсь...

Тарас ураз заметушивсь, заквапився здійснити задум із переїздом. Не йшов, а біг з гори в своє пристанище біля Козиного болота, що стало вже майданом.

— Ох ти ж і мчиш!.. —стогнав Іван Максимович. А Чалий мовчки, вперто йшов поряд з ним, Тарасом, аж до воріт.

...Сказав — зробив. Раненько, поки не так пече, пішов, пішов на захід, у ті місця, де Київ стає селом. Минув уже й Кирилівську, — оту таки лікарню, якою у Черкасах лякав його Табачников, — а все не міг спинити зору на котрійсь хаті... Раптом, вже на Преварці, впала Тарасу в око хата. Не відав, чим вона йому сподобалася, проте зайшов у чистий зелений двір і погукав:

— Чи є хто вдома?

Вийшла ще не стара охайна жінка.

— Здрастуйте! — вклонився їй. — Оце ішов, дивлюся — стоїть хатина, не то панська, не то мужича, біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані сорочечки, рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе... Можна я поживу у вас у борг?

— Хто ж ви такий? — всміхнулася.

— Та-а, чоловік собі...

На диво, вона погодилася. Зійшла з порога:

— Входьте.

— Чи я сказав...

— Що й годуватиму вас теж у борг? — спитала. Всміхнувсь у вуса:

— Правда. —

Ось тут живіть, — ввела його в кімнату з вікном у сад. Спасибі. То я піду до міста та привезу свої пожитки? З богом!

Надвечір він, — уже преварський житель, — прийшов провідать давнього (як час біжить!) і вірного свого товариша Сенчила-Стафановського. Дорогу знав, нікого й не розпитував.

Олекса довго мружив підсліпуваті очі, тоді дістав з кишені старенькі вбогі окуляри й повісив їх на ніс та вуха.

— Вбийте — не впізнаю, — розвів руками. — Що ж ти, старий гультяю, ганьбиш мене! — з журбою сказав Тарас. Це ж треба: ніхто його не впізнає, забули за ті роки, відколи він полишив Київ. — Згадай, як ми з тобою були в шинку, і нам розказували, який на вид кобзар Тарас Шевченко...

— Козацький чуб і вуса — мало не до плечей? — здивовано спитав Олекса і раптом скрикнув: — Батьку!.. їй-богу, ти! — заплакав. — Ах, що ж вони зробили з тобою, батьку!..

Вгортав в обійми гостя, відстороняв і роздивлявся знову.

— Душу мою, Олексо, не поламали, — твердо сказав Тарас. — Яким взяли, таким на волю випустили.

— Я чув, що ти вернувся, що ти вже десь на Україні. Студенти тут були й казали...

— Хочу купити шмат землі на горах біля Дніпра й поставить хату.

— Правда? Так це ж чудово!

— Вибрав уже місцину... Аж тут мене хапають і... на ланцюг!

— В хурдигу?

— Як бачиш, ще гуляю. Хоча й на приколі, немов бичок... Васильчиков порадив швидше їхати до Петербурга. Подалі, мов, од гріха. Жду гроші...

— А тут тебе студенти ждуть...

— Я повернусь! Поставлю хату й житиму під рідним небом.

— Знаєш, коли тебе забрали, то наче вийняли з усіх нас душу... Бачиш, яким я став?..

— Не одружився?

— Що ти! Платня така, що ледве зводжу кінці з кінцями... Справді, його квартира мала печальний вид. Убогі меблі, всюди сліди злидарства та запустіння.

— Треба тобі женитися! — сказав Тарас рішуче.

— А ти хіба?..

— Женитимусь. Знайду собі якусь чорняву кирпу!.. — пригладив ус. — Хатина біля Дніпра, а в хаті жінка, діти...

— Якби й мені до тебе ближче...

— Зробимо! Не буду ж я один, як сич, на тій горі пустельній...

— Покличеш — все покину й піду до тебе!

— Дякую. Покличу, жди. Тим часом візьмись людей навчати.

— Я й так, здається...

— Треба відкрить недільну школу, для неписьменних.

— Я вже над цим подумував... — сказав Олекса. — Важко!.. Нема ні книг, ні коштів, ні вчителів...

— Знайдеться все, якщо гуртом... Постукавши і не заждавши дозволу, влетів земляк Тарасів Феофан, синок отця Гаврила Лободи з Зеленої Діброви.

— О! На ловця, як кажуть, і звір біжить! Я вас шукаю всюди. Немов у воду канув... А ви ось де... — Добридень! — сів на лавку.

— Знайшов "Івана Гуса"? — спитав Тарас, згадавши, що при знайомстві в хаті отця Юхима просив про те.

— Ні... Є хороші люди, які бажають вельми зустрітись з вами...

— Хороші?

Так. Студенти, учителі, чиновники...

Коли і де? — спитав гранично коротко, немов спартанець.

— Я вас знайду і повідомлю! — зрадів його ласкавій згоді Лобода. — Ви тут тепер живете?

— Ні. На Преварці. Шукай Пашковської Варвари дім.

— То я побіг! — схопився, немов хлопчак, хоча йому було вже десь під тридцять. — Зберемося за кілька днів.

— Не гайтеся! — гукнув Тарас, бо Феофан встиг відчинити сінешні двері, — Скоро мене відпустять з Києва у Петербург! Вже ніби зовсім виправдали...

— Розумний хлопець, — мовив Олекса, дивлячись услід меткому гостеві.

— Ти знаєш їх?

— Кого?

— Ну, тих студентів та вчителів...

Сенчило зразу не відповів. Зняв окуляри, витер старанно їх хустиною, знов одягнув і посміхнувся:

— Знаю... То я сказав, щоб Феофан знайшов тебе й домовився...

— Пробач!.. А я подумав, коли зайшов до тебе в хату й глянув, що ти вже геть ізледащів, — обняв Тарас товариша.

— Світюсь твоєю славою, — всміхнувся той. — Хто знає, чув, що ми з тобою друзі, товариші, до мене йдуть, розпитують, поради просять...

— Доброго я маю друга! — мовив Тарас розчулено. — Поставлю хату — й житимемо, як з братом брат!..

Хазяйка його зустріла весело. З її очей випорскували іскринки сміху. Наймичка всміхалась також.

— Тітонько, чого це ви сьогодні такі веселі? — спитав Тарас, чудуючись, у господині.

— Та ви ж мене й розвеселили, — мовила і погрозила пальцем: — Бач, прикидавсь сіромою, просився в борг пожити, а гроші добрі має!..

— Прислали вже з Петербурга?

— Та ні... Оришка знайшла в білизні, яку дали їй випрати.

— Та ну! Багато? Буде хоча б карбованець? — зрадів Тарас, бо вчора взяв у борг десять копійок.

— Аж двадцять вісім.

— Леле! Це ж сущий скарб!.. Оришко, що ж ти, серденько, так сплохувала? Мовчки взяла б собі...

— Як можна!.. Вони ж чужі.

— Спасибі! — розчулився ще більше відповіддю Оришки.

— Тепер не треба буде вам жити в борг, — промовила, віддаючи його добро, хазяйка.

— Е ні, дурні це гроші! — гукнув Тарас, надумавши чудову річ. — Борги сплачу з тих, що пришлють. А цим дурна й дорога!..

В неділю він, позичивши добрячу торбу, пішов раненько, — ще поки діти спали, — на базар і накупив повнісіньку, які були там, ласощів. Приніс із сіножаті учора скошеної трави, заслав увесь хазяйчин двір. На обрусі, що постелила наймічка, вони таки ж з Оришкою поставили в мисках гостиь з торби й потому вже пішли будити хазяйчиних та вс сусідських діток.

Тарас сховався в кущі бузку й спостерігав, як сходили на учту діти. Менші спинялись, тільки входили і помічали обрус, а старші радо скрикували й сідали швидше за дивний стіл.

— А що ж це воно таке? — спитав один, не сміючи, хоч як кортіло, взяти що-небудь з миски.

— Мабуть, у них весілля... — тихо сказала дівчинка з блакитними, як льону цвіт, очима.

— А мо', хто вмер?

— Напевно, хтось іменинник!..

— Може, Тарас Григорович?

— Або Оришка...

— Буде тобі Оришка ставити такі гостинці!

— Мабуть, дядько Тарас!..

Облизувалися, проте ніхто не смів узяти першим.

Аби покласти тим мукам край, Тарас прогув зі схованки

— Це вам усе!..