Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Загалом, — провадив Мендес, — я підтверджую те, що сказав тобі вчора. Серцевий напад, спричинений сильним болем, який виник унаслідок проколу чимось гострим обох слухових органів. Новий факт — попередній стан організму вбитого.

— Що саме ти називаєш «попереднім станом»?

— Убитий мав раніше проблеми із серцем. На ньому залишилися помітні травматичні сліди від інфаркту, який він пережив. Червонястий колір, плямисті м’язи. Воно, можна сказати, зупинялося кілька разів за життя.

— І про що це свідчить?

— Зазвичай таке серце свідчить про зловживання курінням, алкоголем, їжею… Але Ґетц мав артерії молодої людини. Жодного сліду якихось надуживань.

— Отже?

— Я схильний припускати короткі зупинки серця, спазми коронарних артерій, спричинені сильними стресами. Великим страхом. Гострими стражданнями.

Каздан потер собі обличчя. Ясність думки поверталася. Кошмар із його запахом обсмаленої свині віддалявся.

— Ґетц колись побував у руках чилійської хунти. Його катували.

— Це може пояснити травматичні сліди на серці. І дещо інше.

— А що саме?

— Шрами. На члені, на тулубі, на руках і ногах. Але особливо на члені. Я ще мушу попрацювати над цим. Роздивитися їх під мікроскопом, щоб датувати точніше. І спробувати зрозуміти, чим їх завдали.

Каздан промовчав. Він думав про причину смерті Ґетца: біль. Схоже, існував зв’язок між його минулим мученика й обставинами смерті. Невже чилійські кати прибули до Франції, щоб стратити його?

— Остання деталь, — провадив Мендес. — Твій приятель пережив операцію видалення спинномозкової грижі. Йому вставлено нумерований протез французького виробництва. Знаючи марку й номер серії, я можу з’ясувати, коли й де робили операцію.

— А навіщо?

— Це дасть змогу перевірити, що клієнт прибув до Франції під тим самим прізвищем, під яким ми знаємо його тепер. — Мендес засміявся. — Цим емігрантам ніколи не слід довіряти!

— Ти казав про аналіз на металізацію у шпиталі Генрі-Мондора…

— Результати ще не надійшли.

— А твій експерт у шпиталі Трусо вже їх одержав?

— Він мені ще не телефонував. Сподіваюся, тобі не забандюриться з’явитися туди з твоєю фізіономією, страшною, як у вовка. То педіатричний шпиталь, де лікують глухих дітей, до яких ніколи не приходить Різдво.

— Дякую, Рікардо.

Каздан поклав слухавку й потягнувся в ліжку. Сон повертався до нього окремими фрагментами. Він читав книжки про світ сновидінь, зокрема Фройда. Він був обізнаний з природою сну. Зосередження. Заміщення. Символізація. І завжди за цими вихопленими з контексту сценами — сексуальне бажання. Що ховалося за цією дикунською стратою, що переслідувала його десятки років? Вірменин похитав головою. У своєму віці він досі брехав собі, вдаючи, ніби вірить у те, що його сон — просто кошмар, тоді як ішлося про спогад. Каздан підвівся й пішов до ванної кімнати. Ось уже три роки він жив у службових кімнатах, розташованих на розі вулиці Сент-Амбруаз і бульвару Вольтера. Першу з них він купив 1997 року для сина. Потім, уже в 2000-х роках, йому запропонували три сусідні кімнати, і він їх придбав та оновив, плануючи здавати потім унайми, щоб додати трохи грошей до своєї пенсії.

Але доля розпорядилася інакше. Його дружина Наріне померла. Син покинув Францію. Він залишився сам-один у помешканні, в якому жив протягом двадцяти років, неподалік од площі Балар. Він вирішив за ліпше перегорнути ту сторінку свого життя й оселився в цих кімнатах, які досі пахли свіжою фарбою. Вони були ідеальним місцем проживання для одинака, якщо йому було до вподоби розмірене життя. Ще однією проблемою була похила мансардна стеля. Щоразу, коли Каздан переходив через певну середню лінію, він мусив нахилятися. Половину часу жив, напівзігнений, що здавалося йому добрим символом приниження для чоловіка, змушеного піти на пенсію.

Стоячи під душем, Каздан думав про розслідування.

Зазвичай він щоранку розпочинав один і той самий розпорядок дня. Підводився з постелі. Йшов до Венсенського лісу. Бігав підтюпцем. Робив фізичні вправи. Повертався додому. Снідав. До одинадцятої переглядав пресу. Після цього всіляка писанина, Інтернет, читання пошти до полудня. Потім — обід. Пополудні робив «свої справи» — тобто справи різних вірменських організацій, у діяльності яких брав участь. То були справи, нехтувати які він не дозволив би нікому. Навіть собі самому. Нарешті, десь о шістнадцятій годині він заглиблювався в Латинський квартал, із «Парископом»[8] у кишені, в пошуках одного зі своїх давніх улюблених фільмів. Іноді доходив аж до фільмотеки, якій чомусь заманулося переселитися на далеку околицю Парижа, в Берсі.

Вийшовши з кабіни, він подивився на себе в дзеркало. Тюбетейка сивого стриженого волосся надавала ще більшої шорсткості його суворому обличчю. Мускулясті риси, що не хотіли наповнюватися жиром. Зморшки глибокі, ніби на картині, яку малювали ножем. Ніс величезний, наче скельний стрімчак, від якого відходили борозни гірких складок. На тлі цього суворого краєвиду був лише один виняток: сірі очі, схожі на два озерця води. Такі собі оази на поверхні його Сахари.

Повернувся до своєї кімнати. Одягнувся. Пройшов у кухню, де приготував своєрідний коктейль із таблетки депакоту вагою 500 міліграмів й облатки сероплексу вагою 10 міліграмів. За сорок років клопітного життя Каздан ніколи не цікавився, що саме він поглинає. Але цього разу все розрахував. Депакот був нормалізатором. Регулятором гумору. Сероплекс — антидепресантом нового покоління. У поєднанні цих двох медикаментів не було нічого таємничого, обидва просто мали допомогти йому утриматися на поверхні океану життя.

У свої шістдесят три роки Каздан утішався відносним спокоєм. Він усе пережив, усе спізнав у тому, що стосується людської психіки. Депресії. Галюцинації… І в тому, що стосується її лікування. Коли йшлося про власне лікування, то тут він був справжнім Відалем.[9] Тераліт і анафраніл у сімдесятих роках. Депамід і прозак — у вісімдесятих. Не згадуючи вже про ті заспокійливі ліки, які він ковтав під час маніакально-депресивних криз. Або, як їх ще називали, «епізодів гострого психозу». Він мав змогу спостерігати,