Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Каздан приготував собі каву. На старий взірець. Порошок. Фільтр. Крапелька за крапелькою. Він відмовився пити каву, зварену у спеціальних машинах із чашками для випарювання, після того як в одному пофарбованому в теплі тони кафе з усміхненими офіціантками йому запропонували заповнити формуляр, де треба було вказати свої найінтимніші смаки для того, щоб одержати членський квиток. Він відповів, що хоче просто пити добру каву, а не вступати до якоїсь секти. Він терпіти не міг подібних товариств споживання з їхніми вікторинами та квитками, що підтверджували твою вірність. Товариства матеріалістичні, банальні, боягузливі, де найбільшою прикрістю було побачити, як твій найліпший друг закурює сигарету, а найвищим щастям придбати різдвяні подарунки, оплативши їх лише своїми членськими чеками. Він усміхнувся. Схоже, він узагалі нічого більше не міг терпіти. Мендес мав рацію: поганий гумор — ще одна властивість старих людей.

Попиваючи свій трунок, Каздан усівся за письмовий стіл і розгорнув документ, який хотів вивчити насамперед. То був розпорядок дня, який Ґетц записав на папір, щоб ознайомити з ним свого молодого утриманця. Він начепив окуляри і став читати список. Органіст не міг поскаржитися на безробіття. Крім вірменського собору, Ґетц працював ще в трьох церквах Парижа: Нотр-Дам-дю-Розер, що на вулиці Реймонд-Лосеран, у чотирнадцятому окрузі, Нотр-Дам-де-Лорет, на вулиці Флеш’є, в дев’ятому окрузі; а також у церкві Святого Томи Аквінського, на площі Святого Томи. Каздан підкреслив кожну адресу. Ґетц потурбувався й про те, щоб заспокоїти свого коханця, назвавши йому імена паламарів та священиків, з якими той міг би сконтактуватись «у разі крайньої потреби». Детективові залишалося тільки підняти телефонну слухавку або подзвонити у двері.

Музикант також давав приватні уроки гри на фортепіано, й адреси тих родин були розкидані по всьому Парижу. Каздан скорчив гримасу. Йому треба було б відвідати кожну таку родину. Та ні. Він задовольниться телефонним дзвінком. Хоч ніякої можливості виключати не можна. Навіть непристойного зв’язку з якимось учнем і помсти з боку нажаханих батьків.

Каздан знову згорнув список і поклав його до кишені. Перш ніж вирушити в обхід, він зробить кілька телефонних дзвінків. Почав із Пуйфера, працівника Служби кримінального обліку.

— Маєш якісь нові відомості про нашого органіста?

— Ні. Усі відбитки пальців на поручнях належать жертві. Інших не виявлено. Єдина знахідка — та, про яку я сказав тобі вчора. Сліди від кедів. — Він замовк, переглядаючи сторінки свого рапорту. — Ага, ось… Ще одна деталь. На хорах знайдено шматочки дерева. Скіпочки, скалки.

— Якого походження?

— Ще рано про це казати. Я послав їх усі до Ліона, в лабораторію для аналізу. На мою думку — то частинки від органа. Певно, Ґетц чіплявся за нього під час сутички.

Каздан подумки уявив собі сцену злочину. Корпус органа. Підставка для клавіатури. Пуйфера помилявся. Дерев’яні поверхні були нікельовані. На них не могло залишитися навіть подряпини від нігтів. Дерев’яні скалки відкололися від чогось іншого.

— Ти віддав свій рапорт?

— Відправляю його зараз.

— Поштою?

— Так.

Отже, він усе-таки здобув деяку перевагу в часі над Верну. Молодий детектив викличе до відділка всіх хлопчиків, взутих у кеди. Чи доб’ється він кращих результатів? Ні, звичайно. Верну тільки зрозуміє, що Каздан шукав свого шансу окремо, й зателефонує, щоб вилаяти його.

— Зателефонуєш мені, коли матимеш результати?

— Без проблем. Учора ввечері мені розповіли цікавий анекдот. Супермен помітив Чудо-Жінку на даху висотного будинку…

— Я цей анекдот знаю. Зателефонуй мені.

Каздан набрав номер ЦОСТД — Центральної оперативної служби технічної допомоги. Там працювало з десяток хлопців, обов’язком яких було встановлювати прилади прослуховування в помешканнях підозрілих осіб. Ті хлопці мали більше спільного з фахівцями кабельних мереж, аніж із відділом високих технологій, їхня база була в Чесне, невеликому містечку в приміській зоні.

Каздан натрапив на одного зі своїх давніх знайомих: Ніколи Лонґо.

— Чого тобі треба від нас, старий?

— Прослуховування квартири. Вільям Ґетц. Будинок 15/17 на вулиці Ґазан, у чотирнадцятому окрузі.

— І чого ж ти хочеш?

— Той чоловік мертвий. Я знайшов ваші жучки в його мешканні, припасовані над шторами.

— Це мені нічого не говорить.

— Це, проте, ваш стиль. Підсилювач, приладнаний на металевому карнизі.

— А чого ти пхав туди носа?

— Того чоловіка знайшли мертвим у моїй парафії, у вірменському соборі.

— Він вірменин?

— Ні. Чилієць. Наявність мікрофона свідчить про те, що він перебував під спостереженням. Я хотів би знати, під яким. І хотів би знати прізвище слідчого, який розпорядився встановити жучки.

— А ти, на кого працюєш ти?

— Я на пенсії вже п’ять років.

— Добре, що ти сказав мені про це.

— Ти можеш дати мені такі відомості?

— Я поговорю з колегами. Та якщо йдеться про чилійця, то на твоєму місці я радше зателефонував би в Управління контррозвідки. Або в Головне управління зовнішньої безпеки.

Лонґо мав рацію. Була чимала вірогідність, що Міністерство закордонних справ причетне до цього стеження. Для Каздана то була погана новина: він не раз перетинався з тими людьми у своїй кар’єрі, й такі контакти завжди відбувалися в атмосфері суперництва, якщо не ворожості. Звідти неможливо добути ніякої інформації.

Він набрав іще один номер. Свого давнього приятеля, який пішов служити в нову бригаду, що спеціалізувалася на пошуку підозрюваних, зниклих, так звану Національну бригаду розшукування втікачів (НБРВ). Цей чоловік, колишній працівник Бригади боротьби проти поширення наркотиків, мав прізвище Лож’є-Рустен. Усі називали його Ложкою. Каздан зателефонував йому на мобільник. Упізнавши голос, агент