Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Як там твої успіхи з риболовлею на вудку?

— Я телефоную тобі якраз у зв’язку з риболовлею. Риболовлею по-серйозному.

— Не розповідай мені, що ти й досі граєшся у шпиків.

— Мені від тебе потрібна лише одна інформація. Твоя нова бригада працює в обидва боки?

— Що ти називаєш «обома боками»?

— Ви розшукуєте не тільки французів, які втекли за кордон, а й іноземців, що переховуються у Франції?

— Ми маємо певні угоди з поліціями інших європейських країн.

— Воєнні злочинці також входять до сфери вашої компетенції?

— Ми здебільшого маємо справу з бандитами, серійними вбивцями, педофілами.

— Ти не міг би подивитися для мене одну річ?

— A хто, власне, тобі потрібен?

— Чилійці. Які колись працювали на режим Піночета. Ті, на кого видано міжнародний ордер на арешт і хто переховується десь у Франції.

— Чилі розташоване трохи далеченько він Шенґенської зони. Я навіть не знаю, чи існують якісь конвенції про взаємну допомогу з цією країною.

— Не обов’язково їх розшукує саме правосуддя Чилі. Ордер на їхній арешт може бути виданий в іншій країні — в Іспанії, наприклад, у Великій Британії, у Франції… Скарги надходять із країн, де живуть люди, які постраждали від того режиму. Чимало жертв чилійської диктатури були вихідцями з Європи. Саме тому Піночета заарештували в Лондоні. Скарга надійшла з Мадрида.

— Дякую тобі за лекцію, старий, але справи ці набагато складніші, щоб ти знав. Бо хлопці, які тебе цікавлять, залишаються чилійцями, і щоб організувати за ними стеження, потрібна угода з країною їхнього походження. А не з тією, де живуть ті, хто подав на них скаргу. Затямив?

— Але ти можеш принаймні подивитися, чи маєте ви якусь інформацію щодо цього?

— А ти можеш назвати прізвища?

— Ні.

— Якісь прикмети?

— Анічогісінько.

— Ти думаєш, я не маю іншої роботи, крім як ганятися за твоїми привидами?

— Учора вбили одного чилійця. Політичного біженця. Схоже, він збирався дати свідчення проти своїх катів. Прошу тебе тільки подивитися, чи є у твоїх списках хтось із цих мерзотників.

— Дивно, що ти говориш зі мною про Чилі…

— Чому?

— Один із моїх колег одержав запит по цій країні менш як годину тому. Зачекай трохи.

Каздан зачекав. Ложка невдовзі повернувся до апарата.

— Ерік Верну, перший відділ Управління судової поліції. Ти знаєш його?

— Це мій конкурент. Офіційний детектив, якому доручено розслідування. Зателефонуєш мені?

— Я маю зустрітися зі своїм колегою. Інформація надійде нам обом протягом дня.

— Я зможу одержати її раніше, ніж Верну?

— Не наполягай занадто, Каздане.

Ложка поклав слухавку. Ім’я детектива із судової поліції відкрило Казданові дві істини. По-перше, капітан домігся, щоб розслідування доручили йому. По-друге, детектив у широкій блузі не відступив від своєї гіпотези — він шукає політичний слід.

Каздан підвівся й одягнув форму.

Настав час поповнити свої знання, перш ніж піти по церквах.

11

«Досьє Піночета».

«Золото диктатур».

«Неможливість авторитарної демократії».

«Піночет перед іспанським правосуддям».

«20 років безкарності».

«Кондор: план темряви».

Чилі та його політичні потрясіння займали три полиці книгарні. Піночет і його диктатура — дві з них.

Каздан відібрав найцікавіші книжки, зістрибнув з переносної драбини й попрямував до сходів, щоб піднятися на перший поверх.

Він перебував у підвальному приміщенні Арматана, своєї улюбленої книгарні, за адресою Рю-дез-Еколь, 16. Тематично ця книгарня була передусім присвячена Африці й здавалася вибудуваною з книжок — так рівномірно її стіни були ними заставлені.

Ці стіни з книжок були такі високі, що кожному читачеві видавали переносну драбину — інакше дістатися до томів, що стояли на верхніх полицях, було б неможливо.

Каздан заплатив — дорого — за свої книжки і з жалем згадав ті щасливі часи, коли всі видатки йому оплачувалися. Вийшовши назовні, він глибоко вдихнув повітря. Книгарня стояла наприкінці Рю-дез-Еколь, там, де Латинський квартал, схоже, закінчується й починаються якісь інші зони: вулиця Монж, яка підіймається невідомо куди, крамниця фортепіано, що виступає вперед, наче форштевень корабля, останні кінотеатри мережі Аксьйон…

Детектив глянув на мобільник. Пропущений дзвінок від превелебного отця Саркіса. Одним натисканням на кнопку він перетелефонував йому.

— Що там скоїлося?

— До мене приходив іще один детектив.

— Із Бригади кримінальних розслідувань?

— Ні. З бригади, але якоїсь іншої. У тій назві було слово «малолітніх».

— БЗМ. Бригада захисту малолітніх.

— Саме так.

Каздан невдоволено скривився. Рапорт Пуйфера, в якому згадувалося про відбиток кедів, Верну одержав близько дев’ятої. Тепер одинадцята. Отже, капітан зв’язався з БЗМ і попросив, щоб хлопці з тієї бригади допитали юних хористів? Дивно. Верну не мав жодного інтересу залучати до розслідування ще одну бригаду.

— А що то був за детектив?

— Якийсь особливий.

— Тобто?

— Молодий. Брудний. Неголений. Але вродливий. Він був радше схожий на рок-музиканта. Навіть заграв на органі.

— Справді?

— Хіба я став би тобі брехати? Чекаючи мене, він піднявся на хори. Прохід там завжди закритий широкою жовтою стрічкою. Він проліз під нею