Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Монсеньйор Кіхот 📚 - Українською

Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Монсеньйор Кіхот" автора Грем Грін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 53
Перейти на сторінку:
і вся надія.

— В обмін на отця Йоне я дам вам почитати отця Леніна. Може, й він вселить у вас надію.

— Надію на цьому світі — можливо, але я відчуваю більшу жагу і хотів би вдовольняти її не тільки задля себе. А й задля вас, Санчо, задля цілого нашого світу. Знаю, я бідний заблудлий священик, що мандрує бозна-куди. Знаю, що в деяких книжках є нісенітниці, так само як були вони в рицарських романах, що їх збирав мій предок. Та це зовсім не означає, ніби рицарство загалом — суцільна нісенітниця. Хоч би які нісенітниці ви розкопали в моїх книжках, я все одно вірю…

— В що?

— В історичний факт. У те, що Христос помер на хресті, а потім воскрес.

— Оце і є найбільша нісенітниця.

— Це наш світ нісенітний, а то не були б ми тут разом.

Вони поминули Гвадаррамський перевал — той підйом був нелегким випробуванням для Росінанта — і тепер спускались у долину, серед якої височіла похмура гора, а з неї стримів величезний хрест, метрів із сто п’ятдесят заввишки. Попереду видно було автостоянку, повну машин — розкішних «каділлаків» і невеличких «сеатів». Власники «сеатів» порозставляли біля своїх машин складані столики й підживлялися просто неба.

— Невже ви хотіли б жити в цілковито раціональному світі? — спитав отець Кіхот. — Який би то був нудний світ!

— Вашими устами говорить ваш предок.

— Погляньте на оту гільйотину наверсі гори… чи то шибеницю, коли хочете.

— Я бачу хрест.

— А воно ж якоюсь мірою те саме, хіба не так? Де це ми, Санчо?

— В Долині Полеглих, отче. Ваш друг Франко замислив, щоб його тут поховали, наче фараона. І більш як тисячу в’язнів примусили довбати для нього печеру в цій горі.

— Атож, я пригадую, а потім їм подарували волю.

— Для сотень із них то була воля смерті. Ви прокажете тут молитву, отче?

— Ну звісно. А хіба що? Навіть якби це була могила Іуди… чи Сталіна… я б однаково помолився.

Сплативши шістдесят песет, вони залишили машину на стоянці й рушили до входу. Яка велика кам’яна брила була б потрібна, подумав отець Кіхот, щоб закрити вхід до цього гігантського склепу. При вході до печери були металеві грати, прикрашені статуями сорока іспанських святих, далі відкривалася зала завбільшки з соборний неф, стіни якої були завішані гобеленами, судячи з вигляду, шістнадцятого століття.

— Генералісимус побажав, щоб його охороняла ціла бригада святих, — зауважив мер.

Зала була така величезна, що постаті відвідувачів здавались іграшковими, голоси їхні ледь шелестіли, а до вівтаря під високим склепінням у дальшому кінці зали було йти та йти.

— Чудове досягнення інженерної думки, — сказав мер, — як ото піраміди. І створити його можна було тільки рабською працею.

— Так само, як у ваших сибірських таборах.

— Російські в’язні принаймні працювали задля майбутнього свого рідного краю. А все оце робилося задля слави однієї людини.

Вони повільно йшли до вівтаря повз ряди каплиць обабіч. Ніхто в цій пишно оздобленій залі не вважав за потрібне притишувати голос, а проте й голосні розмови звучали серед безмірного обсягу наче тихий шепіт. Важко було повірити, що йдеш у надрах гори.

— Як я розумію, — сказав отець Кіхот, — цю споруду було замислено як храм примирення й поминання всіх полеглих і з того, й з того боку.

По один бік од вівтаря була могила Франко, по другий — Хосе Антоніо де Рівери, засновника фаланги[16].

— Ви не знайдете тут жодної таблички в пам’ять полеглих республіканців, — відказав мер.

Вони мовчки пройшли всю довгу дорогу назад і, перш ніж вийти, востаннє озирнулися.

— Трохи скидається на вестибюль у готелі «Палас», — зауважив мер, — але, звісно, тут набагато грандіозніше і не так велелюдно. Та й гобелени ці «Паласу» не по кишені. А ото в кінці — наче коктейль-бар, бракує тільки бармена, щоб приготував питво. У них тут фірмовий коктейль — із червоного вина, і подають його з вафельними тістечками. Ви мовчите, монсеньйоре. А це ж напевне справило на вас враження. Чи щось не так?

— Я молився, ото й тільки, — відповів отець Кіхот.

— За генералісимуса, похованого серед цієї пишноти?

— Так. І за вас, і за себе. — А тоді додав: — І за мою церкву.

Перед тим, як увімкнути мотор, отець Кіхот перехрестився. Він і сам не зміг би сказати навіщо — аби вберегти себе від небезпеки в дорозі чи від поспішних висновків. А може, то була просто нервова реакція.

Мер сказав:

— Здається мені, за нами хвіст. — Він перехилився через отця Кіхота й подививсь у дзеркало заднього огляду. — Всі нас випереджають, крім однієї машини.

— Навіщо б то комусь за нами стежити?

— Хто знає? Я ж просив вас надіти свій ліловий слинявчик.

— Я надів шкарпетки.

— Цього не досить.

— Куди ми тепер їдемо?

— З вашою швидкістю до Саламанки нам завидна не дістатися. Заночуймо краще в Авілі. — І далі дивлячись у дзеркало заднього огляду, мер додав: — Ну, нарешті випереджає…

Повз них з великою швидкістю пронеслася машина.

— Ось бачите, Санчо, ми їх зовсім не цікавили.

— То був джип. Жандармерія.

— Нехай і так, до нас їм байдуже.

— І все ж таки краще б ви були в нагруднику, — сказав мер. — Шкарпеток ваших усе одно не видно.

Вони спинилися край дороги підобідати і, посідавши на пожухлу траву, докінчили рештки ковбаси. Вона вже трохи присохла, та й ламанчське вино чомусь стало вже далеко не таке смачне.

— До речі, про ковбасу, — сказав мер. — Я оце згадав, що в Авілі ви зможете побачити, як захочете, безіменний палець святої Терези, а в Альба-де-Тормесі під Саламанкою — і цілу її руку. Здається, ту руку вже повернули тамтешньому монастирю, бо перед тим вона якийсь час була в генералісимуса. Кажуть, він тримав її — звісно, з належною шанобою — на своєму письмовому столі. А в Авілі збереглася сповідальня, де свята Тереза не раз вела розмови з Хуаном де ла Крусом. Великий був поет, отож не станемо заперечувати його приналежності до святих. Коли я вчився у Саламанці, то часто їздив до Авіли. І знаєте, й сам досить шанобливо дивився на той безіменний палець, хоч головною принадою там була для мене одна дуже гарна дівчина — дочка авільського аптекаря.

— А чому ви покинули університет, Санчо? Ви ніколи про це не розповідали.

— Гадаю, чи не єдиною причиною стали довгі золоті коси тієї дівчини. То була дуже щаслива пора в моєму житті. Розумієте, як дочка аптекаря — а він таємно належав до партії

1 ... 16 17 18 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Монсеньйор Кіхот», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Монсеньйор Кіхот"