Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Через те, що Максим мав все, що хотів, не надто часто зустрічався з людьми, а коли хтось до нього й приходив, то не міг його розговорити. Хоч він споглядав довірливо і був тихим, і сам був несміливим, все ж коло нього й інші ставали несміливими. І родина, і прислуга, і Фока також.

Фоці треба було поговорити з батьком про таку важливу справу, що він хотів розмовляти наодинці. Перш, ніж зайти до батька, крутився темними ґанками навколо комори, ніби плануючи, що і як він повинен сказати. Викресав вогню, послухав, запитав: «Можна?». «Ти, синку? Заходь», — відповів Максим з комори. Комора була без вікон. Дві грубі воскові свічки у важкому дерев’яному підсвічнику горіли на довгому столі. Освічували голову Максима, вкриту густим волоссям, яке сталево посивіло, немов шапка з попелу. Решта столу була темною, але видно було різні типи ревашів великих і малих, почорнілих і світлих, старанно розділених. Комора була холодною, скрізь було охайно. Максим палив люльку з головкою не меншою, ніж горня, але набитою не тютюном, а арнікою. Він встав, худий і високий, вищий від Фоки, і нахиляючись поцілував сина у голову, а Фока його в руку. Максим відразу витирав і стріпував сорочку, пояс і кептар, немов стріпував пил. Буркнув:

— Це добре, синку.

Фока пожвавився:

— Що добре?

— Що бачу тебе ще здоровим, — відповів Максим.

Максим сів, а Фока стояв. Вони обоє весь час мовчали.

— Ну, треба вже йти, — сказав Фока.

— Почекай ще, поспішаєш? — запитав Максим.

— Хочете мені щось сказати? — запитав Фока.

— Ні, я так просто, сідай.

Фока чекав, Максим мовчав далі. Нарешті Фока випалив.

— Я хочу влаштувати бутин на Рабинці, дозволите?

Максим не рухався і не відповідав, а Фока пояснював.

— Я не маю грошей, але продавати не буду, лише з ґаздами зроблю спілку. Дерево продамо, а земля залишиться нашою по-старому. Тепер на світі потребують дерева, добре платять. Потім вже й інші зроблять так, як ми.

Максим тихо зойкнув:

— Задля грошей ліс винищувати?

— Ліс відросте, — відповів твердо Фока.

Замовкли знову. Фока встав, поцілував батька в руку:

— Ну то я вже піду, дозволяєте?

Максим бурмотів.

— Роби, як буде краще, але так, щоб не занапастити старої правди.

— Якої правди ви боїтеся, що я стану за гроші лайдаком?

Максим мучився:

— Ні, але гроші — це для наймитів, для перебранців. Лісосіка розлякає худобу. Свободу втратити неважко…

— Свобода має свою ціну, — відрізав Фока.

Максимові вирвалось похапцем:

— Може все ж не варто?

— Варто. Бо чим заплатити?

Максим підірвався на лаві, його очі блищали, шапка попелу піднялася.

— Сто корів варто віддати, так як колись Василюк цісареві діамантових голубків. Я готовий відразу.

Фока перервав і говорив упевнено:

— Але ж ми не коровами будемо платити і не голубками, а дітьми і внуками. Їхньою вбогістю.

Фока присів. Очі Максима пригасли, він похилив голову, наче від удару.

— Дітьми платити? Їх вбогістю? Кому ж це?

— Долі. Погляньте що наближається, нові часи, новий світ.

Максим випростувався.

— Весна для світу? Це не так погано.

Фока згорбився.

— Хтозна, чи весна, може осінь. І якщо ми не убезпечимося, то біда буде нашим дітям і внукам — пропадуть!

— Ну, говори далі, — сказав Максим.

— Збудують дороги, — продовжував Фока, — навезуть хліба, горілки теж, всього прямо під ніс: «ось тобі, жери, жлуктай, але плати!». А чим? Земельними векселями. І потім — гайда з хати і з землі. А потім?

— Що потім? Борони Боже.

— Нехай внуки стають підмітальниками, підмивальниками, витиральниками, нехай так ниціють, а потім хай біжать до міста по заробіток.

— То що ж?

— В наших руках дерево, як золото, а цього їм у містах якраз і треба. Вони самі до нас прибіжать, а потім — світ відкритий. Будемо вчитися плуга, рільництва, писемності, законів.

Максим довго думав:

— То вже полонин і лісів не досить, ані старої правди, щоб втекти з худобою від доріг і від нової моди?

Фока терпляче пояснював:

— Не можна весь час утікати. Ми з коровами і вівцями, а вони доженуть і переженуть із залізними дорогами і грішми, а нас будуть бідою поганяти. Треба сидіти тут на місці і не здаватися. Забезпечитись, вчитися…

Максим твердо заперечив:

— Вчитися, у кого? У кріпаків, у тих, що ще вчора були у панщині по вуха? Ми — ґазди.

Фока промовляв, немов наказним тоном:

— Закарбуйте на реваші: рік 1864, а потім дивіться на реваші вперед. Зараз ми ґазди, а що далі? Людей щораз більше, справжній мурашник, такі рої, як зголоднілих блох восени у колибі. Внуки, правнуки бідністю заплатять за наше ґаздування, стануть жебраками.

— А цісар, а священики не поможуть?

— Як же помогти тому, хто сам собі не хоче допомогти, бо не слухає порад. — Максим задумався, а Фока за мить додав:

— Мені якраз снилося, що ми на важкий рік будували для людей великі доми, двори, палаци такі, як у Станіславові. Але ми не закінчили і люди швиденько порозтягали собі з того двору одне й інше — кожен для себе, й утікали з тим, що нахапали. А все-одно на нас нарікали. Несплачений борг.

Максим вирівнявся і вдарив долонею об стіл:

— Мудро, синку, з реваша видно — це борг. Нової моди треба остерігатися, але ти роби якнайкраще, я тобі довіряю. Грошей вже залишилося зовсім мало, але бери й це і роби.

Максим підвівся, випростався і неначе підріс. Відділяв на столі одні реваші від інших просторо, щоб кожного було видно зокрема. Знову стріпав з себе порохи, яких не було, взяв з кута мітлу і замітав порохи, яких не було. Фока спостерігав за ним уважно зі здивуванням.

V. У пупку

1

Щоб зрозуміти, як Фока наважився на лісосіку, треба сказати, що спочатку він знайшов собі надійних друзів. Перш за все він уклав за стародавнім звичаєм урочисте побратимство з молодим кєрманичом, Петрусем Савіцьким, бо той найбільше припав йому до серця серед усіх, яких він зустрів на панському бутині. Вони вже давно зналися з Ясенова, але досі зустрічалися рідко, бо Фока, дитина родовитих ґаздів, змалку мешкав на горі, а кожне літо проводив на віддалених полонинах, тоді як Петрусь, ковальський син і дитина прибульців, упродовж цілого року стирчав коло косівської дороги, у ямі над Варатином, де була батьківська кузня.

Коли Фока повертався верхи з Рабинця додому, то догнав дорогою з Криворівні Савіцького. Вони розмовляли про зміни останніх років, про нові турботи, а