Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

Дятел розвертається, кладе на стіл виделку. Гладить дружину по щоці рукою.

— Ви погляньте, хто обізвався! Кім Новак! — промовляє він. Повертає голову до нас, куточки рота сумно опущені.

Ми всі регочемо, хоча я й не знаю, хто така Кім Новак. Паралітичка й собі посміхається, за компанію. Та найголосніше заходиться сміхом бабця. Опускає ніж із виделкою на стіл, прикриває рота однією рукою, а другою стискає лікоть Дятла, який поглядає на неї зі своєю перекривленою посмішкою як змовник, поглядом коханця.

Хоча вже й минула десята, але мені не треба пити ніяких ліків. Та все ж відчуваю несподіваний напад незбагненного смутку, ніби хто вдарив мене у скроню, як той байстрюк. Бабця знайшла чергове десяте, двадцяте, три­дцяте кохання усього свого життя. Їй не довелося до цього докладати анінайменших зусиль; вона готова була його прийняти, а тому воно само явилося їй до хвіртки, не треба далеко ходити. Якось само по собі вийшло, спонтанно, коли вона покинула Оттавіо. Згодом занедужала дружина Дятла, їй небагато залишилося. Так що все владналося.

А от у мене — навпаки: повторюється щоразу одна й та сама схема повного провалу; якщо описати її чорним по білому, вийде класичний лист до рубрики розбитих сердець від цілковитого невдахи. Шановна редакціє! Щоразу, коли мені подобається якась дівчина, у мене нічого не виходить, негайно з’являється хтось рішучіший і спритніший за мене, трапляється якась неприємна халепа, що виставляє мене повним йолопом у її очах на користь інших претендентів. А коли я намагаюся якось покращити справу, то виходить іще гірше. Що мені робити?

Беру до рук мобільний, ховаю його під стіл, набираю Сарин номер, а після першого гудка натискаю відбій. Через мить вона робить так само. Про це свідчить вібрація пропущеного дзвінка, яку я сприймаю як подарунок. Знаю, що це нічого не означає і нічого не змінює, — так, дрібниця. Хтозна, скільки дзвінків вона отримує щовечора і на скільки з них відповідає. Але я — вірний тільки їй, а тому ніякій іншій не дзвоню. Я кілька секунд насолоджуюся цим нерозділеним почуттям (єдино бездоганним, якщо вірити поетам!), яке ось уже протягом багатьох місяців плекаю в серці. Під впливом запізнілого скрекотання цикади десь високо в кроні дерев мене знову охоплює журба. Цього разу з усіх численних своїх метаморфоз вона обирає форму легенького лоскоту в підреберрі. Єдина втіха у цю мить полягає в упевненості, що принаймні цього разу я не дам ані крихти волі своїм інстинктам, в усвідомленні, що не проллю ані сльозинки через свою відданість.

Пора: Дятел розгортає серветку і викладає зверху на ній рядок піґулок. Наливає собі в келих вина, ковтає таб­летки одна за одною і вже не сміється.

[вирвано кілька сторінок]

У нашому селищі бабця першою отримала дозвіл на розлучення за Законом Фортуни–Басліні. Вона частенько розповідає про це з відтінком гордості в голосі, саме тому я так добре пам’ятаю назву закону.

Ми з Вербою не знали її чоловіка, «дідуся» Фабіано, який помер кілька років тому. Бачили його лише раз на похоронах однієї з далеких родичок. Він тоді потиснув нам обом руку і заявив із певною урочистістю, що рано чи пізно, а всі там будемо, і ми — теж.

Він, мабуть, був диваком, хоча визнаю, що мені доводиться керуватися у своїх висновках тим, що́ розповідають про нього бабця і мама. А вони часто перебільшують, коли описують лихі вчинки всіх своїх родичів, гіперболізують завдані обрáзи, надають надмірного значення дрібницям і по-своєму інтерпретують безневинні слова. Вони так постійно чинять і одна з одною, а тому сваряться.

Я пригадую один епізод із дідом Фабіано, про який мені розповідали. Він теж пов’язаний із похоронами: напевно, вони навіювали йому філософський настрій. Він їхав у похоронній процесії своєю спортивною автівкою разом з іншими. Треба сказати, що він був нетерплячим на вдачу, непосидючим, «крутьком», — як то кажуть на нашому діалекті. Нарешті йому увірвався терпець тягтися на черепашачій швидкості, і він на повну гучність увімкнув радіо з пісенькою Рити Павоне, виправдавшись потребою розважати маминих двоюрідних сестричок, які його обожнювали і яких він охоче катав у своїй машині, — врешті, як і будь-яких німфеток. Дайте мені молоток! Навіщо він тобі? Хочу зацідити ним у голову кожному, хто мені не до вподоби[12]. Отак приблизно можна описати його вдачу.

Після розлучення у бабці була ціла купа женихів. Декого з них я знав. За старою звичкою вони вимагали називати їх «дядечко»: дай ручку дядечкові Енріко; обніми дядечка Ріно; поцілуй дядечка Оттавіо.

Оттавіо був останнім. Коли ми переїхали до нової домівки, бабця зустрічалася з ним уже досить тривалий час. Набагато старший за неї, доволі вульгарний, що взагалі-то відповідає її смакам, із пофарбованим волоссям, золотим ланцюгом на шиї і слинявим ротом. У нього була донька, з якою він був у поганих стосунках через меншого сина, якого від Оттавіо народила сімнадцятирічна продавчиня, найнята на роботу до їхнього родинного сигаретного кіоска в 60-х роках.

Ще до посиденьок із випивкою у Дятла такі вечері з випивкою влаштовувалися і в дядечка Оттавіо. Я тоді був ще зовсім малим, а тому мені не наливали. Пригадую, як соромився сидіти за столом у захмелілому дорослому й підстаркуватому товаристві, яке голосно реготало і непристойно жартувало на тему сексу. Тоді бабця — завжди вона! — заохочувала Оттавіо до розповідей про його залицяння до молодесенької продавчині. Він довго відпирався, але врешті завжди погоджувався. І починав розповідати, чи то знічено, чи то з вихвалянням, про поплескування по сідницях, про кепкування із подвійним змістом, якими не давав бідолашній проходу (Ти ковбаски не хочеш спробувати? А з товкачем умієш управлятися?), пригадував, як терся об дівчину щоразу, проходячи повз неї за вузьким прилавком кіоска. З тих років свого життя Оттавіо насамперед запам’яталося постійне відчуття напруги, яке змушувало його переживати «важкість отам, унизу». Той вираз особливо веселив бабцю, так само охоче вона сміється тепер із подібних виразів Дятла.

Коли в Оттавіо почалися перші старечі болячки (то операція на меніску, то видалення катаракти на оці), кохання враз закінчилося. Бабця втомилася від нього, все частіше дратувалася без причини і вже не влаштовувала вечорниць у нього вдома. Все повторювала: «Він старий, геть старий!» Хоча різниця у віці в них була всього чотири чи п’ять років. Саме вона підштовхнула його в обійми Ольги, доглядальниці з України, яка для бабці належала до узагальненої