Читати книгу - "Жарт"

Поки на естраді поганенький оркестр награвав вальси і польки для двох чи чотирьох пар, що товклися на танцмайданчику, ми спокійно розглядали дівчат і смакували лимонад, що його алкогольний присмак на якийсь час підносив нас над рештою присутніх; ми були в пречудовому гуморі; я відчував, як у голову мені вдарило п’янке чуття радісної приязні й щирого братерства із цими хлопцями, якого я не знав, відколи грав останнього разу з Ярославом у його оркестрі з цимбалами. Ґонза тим часом вибудував план, як украсти з-під носа в артилеристів якнайбільше дівчат. План був простий і чудесний, тож ми відразу взялися його втілювати. Ченек виявився найрішучіший у цьому ділі, а що був він запеклий паливода і мартопляс, то, щоб потішити нас, виконав усе це просто-таки блискуче: запросив потанцювати страшенно намазюкану чорнявку, а потім привів її до нашого столу; і їй, і собі налив лимонаду з ромом і по-змовницькому сказав: «Отже, вирішено!»; чорнявка кивнула і вихилила склянку. Якийсь шмаркач із нашивками капрала-артилериста на погонах тут-таки підійшов до столу і вкрай нахабно спитав Ченека: «Можна?». «А певно, братику!» — відказав Ченек. Поки чорнявка плигала з розпаленим капралом у дурнуватому ритмі польки, Ґонза хутко пішов зателефонувати і викликав таксі; за десять хвилин воно приїхало, і Ченек пішов до виходу; чорнявка скінчила танцювати, перепросила, сказавши капралові, що йде до вбиральні, й за хвилю стало чутно, як таксі поїхало.

Після того як Ченек успішно залагодив це діло, те саме вчинив Амброз, який знайшов трохи старшу і досить-таки негарну дівчину (втім, це не завадило крутитися довкола неї чотирьом артилеристам); за десять хвилин підкотило ще одне таксі, й Амброз поїхав із тією бридулею і з Варґою (той вважав, що з ним не піде жодна дівчина), щоб долучитися до Ченека у забігайлівці, про яку вони наперед домовилися, на протилежному кінці Острави. Ще двом нашим хлопцям теж пощастило вивезти дівчину, і нас лишилося троє: Стана, Ґонза і я. Артилеристи чимраз роздратованіше зиркали на нас, вони вже почали підозрювати, що поміж зменшенням нашої кількості і зникненням трьох дівчат із їхнього мисливського угіддя існує якийсь зв’язок. Ми сиділи з невинними виразами на обличчях, відчуваючи, що в повітрі запахло бійкою. «Ну, ще одне таксі для нашого гідного від’їзду», — сказав я, тоскно зиркаючи на білявку, з якою потанцював тільки раз на початку, та не зважився запропонувати їй податися зі мною; думав, наступного разу пощастить це зробити, та виявилося, артилеристи так уже стерегли дівчину, що неможливо було до неї доступитися. «Нічого не вдієш», — сказав Ґонза і пішов телефонувати. Коли він проходив залою, артилеристи схопилися з-за столів і обступили його. Авжеж, назрівала бійка, вона мала ось-ось вибухнути, тож нам зі Станою не залишалося нічого іншого, як кинутися на поміч приятелеві, якому загрожувала небезпека. Артилеристи вже мовчки оточили Ґонзу, аж якийсь старшина, що був добряче напідпитку (певне, і в них була плящина під столом), порушив ту тривожну тишу: почав розбалакувати, що його батько до війни був безробітний, то він не може дивитися на цих буржуїв із чорними петлицями, що йому все це вже остогидло і нехай хлопці бачать, як він затопить у мордяку оцьому гадові. Ґонза скористався невеличкою паузою в монолозі того старшини і чемно запитав, що треба від нього товаришам артилеристам. Щоб ви хутчій забралися звідси, сказали вони, і Ґонза відказав, що ми так і зробимо, тільки спершу нехай дадуть нам змогу викликати таксі. Тієї ж таки миті нам здалося, наче старшина зараз умліє. Ох ви ж гівнюки, заволав він, гади ви прокляті, ми тут служимо, аж зі шкури вилузуємося, й хоч би шеляг був у кишені, а ці капіталісти, агенти підривних служб, мерзота, їздять на таксі, о ні, ліпше я їх задушу власними руками, ніж дозволю поїхати звідси на таксі!

Усе йшло до бійки; до гурту підтягнулися ще й цивільні і персонал тієї забігайлівки, який боявся інциденту. І тоді я вгледів мою білявку; лишившись за столом сама (і геть байдужа до сварки), вона підвелася й попрямувала до вбиральні; я непомітно відійшов від гурту й у вестибюлі, де містилися роздягальня і туалети (там не було нікого, крім гардеробниці), звернувся до неї; я наче кинувся у воду, не вміючи плавати, ніяково було чи ні, але треба було діяти; понишпоривши в кишені, дістав кілька пожмаканих банкнот по сто крон і сказав: «Не хочете податися з нами? Там буде ліпша розвага, ніж тут!». Вона зиркнула на ті грошенята і зітнула плечима. Я додав, що зачекаю її надворі, вона погодилася, зникла у вбиральні й незабаром вийшла у пальті; потім усміхнулася мені й сказала, що відразу втямила: я не такий, як інші. Те зауваження припало мені до вподоби, я взяв її під руку і попровадив на протилежний бік вулиці, за ріг, ми стали там і почали чекати, коли біля входу в забігайлівку, осяяному світлом ліхтаря, з’являться Ґонза зі Станою. Білявка запитала, чи не студент я, і коли я кивнув, поскаржилася, що напередодні в роздягальні у неї поцупили гроші, та ще й не її, а заводські, то тепер вона у відчаї, бо за це її можуть потягти до суду, потім спитала, чи не можу я дати їй бодай сотню; я пошукав у кишені й простягнув їй дві пожмакані банкноти.

Чекати нам довелося недовго; незабаром вийшли обидва наші приятелі, уже в пілотках і в шинелях. Я свиснув, але тієї миті вискочило ще троє вояків (без пілоток і шинелей) і почали їх наздоганяти. Слів їхніх я не чув, але інтонація була погрозлива; вони шукали білявку. Потім один кинувся на Ґонзу, і розпочалася бійка. Стана бився з одним, а Ґонзу атакували двоє; вони майже здолали його, аж тут нагодився я й почав лупцювати кулаками одного з напасників. Певне, вони розраховували на чисельну перевагу, та їхній запал згас, коли сили зрівнялися; ось один повалився додолу, коли Стана добряче вгатив його кулаком, і ми, скориставшись їхнім остовпінням, чкурнули відтіля.

Білявка слухняно чекала