Читати книгу - "Сфера"

Залу збурила хвиля сміху.

— Даруйте! Даруйте! — казав він. — А що я мав робити? Інакше вона б не дозволила. Я прокрався до неї і понатикав камер у кожній кімнаті. Вони — крихітні, мама їх не помічає. Зараз я вам швиденько покажу. Будь ласка, з першої по п’яту в маминому домі.

Вигулькнула решітка зображень, зокрема, старенької, яка чалапала яскраво освіченим коридором в самому лише рушникові. Зала вибухнула реготом.

— Отож. Вимикаймо. — Зображення зникло. — Хай там як, але суть у тому, що я знаю: з мамою все добре, і мені спокійно. Як усі ми тут у «Сфері» знаємо, прозорість дарує душевний спокій. Тепер мені вже не треба непокоїтися: «А як там мама?» Я вже не мушу гадати: «А що там у М’янмі?» Ми випускаємо мільйон штук цієї моделі і, за моїми прогнозами, вже за рік матимемо доступ до мільйона відеопотоків. За п’ять років — п’ятдесят мільйонів. За десять років — два мільярди камер. Майже не залишиться заселених ділянок землі, що ми не зможемо побачити їх на своїх екранах.

Аудиторія знову заревіла. Хтось зарепетував:

— Хочемо вже!

Бейлі провадив далі.

— Замість того, щоб нипати павутиною і зрештою знайти хіба що якийсь зачуханий монтаж, тепер ви заходитимете на «ВидоЗміну» і вводитимете у пошуковий рядок «М’янма». Або ж прізвище свого шкільного бойфренда. Чи є вірогідність, що хтось недалеко все-таки встановив камеру? А чом би не винагородити свою допитливість? Хочете побачити Фіджі, але не можете туди поїхати? «ВидоЗміна». Це і є цілковита прозорість. Жодного тобі фільтра. Дивися на все. І завжди.

Мей нахилилася до Енні.

— Неймовірно.

— А я ж тобі казала. Правда? — погодилася Енні.

— Тепер іще таке: чи конче ці камери мають бути стаціонарні? — запитав Бейлі, піднісши вгору докірливий палець. — Безперечно, ні. Маю з десяток помічників в усьому світі, саме в оцей час вони носять камери на шиї. Завітаймо до них. Камеру Дені, будь ласка?

На екрані з’явився Мачу-Пікчу [16]. Як на поштівці — вид із вершини над стародавніми руїнами. Потім картинка почала рухатися, а руїни наближуватися. Аудиторія ахнула, залунали схвальні вигуки.

— Зображення в реальному часі, але, думаю, це і так вид-но. Привіт, Денні. Тепер увімкнімо Сару на горі Кенія.

На великому екрані виникло нове зображення, сланцеве плато високо у горах.

— Саро, покажи нам вершину, зможеш? — Камера взяла вище, захопивши пік гори, оповитий туманом. — Бачите, відкриває можливість для візуальних сурогатів. Уявіть, що я прикутий до ліжка чи надто слабкий, щоб ходити по горах. Відряджаю когось із камерою на шиї і вживу співпереживаю сходження. Подивімося на дещо інше. — Він показав живу картинку з Парижа, з Куала-Лумпура, з лондонського пабу.

— А тепер трохи поекспериментуймо, зібравши всі камери докупи. Сиджу я собі вдома. Заходжу в Інтернет подивитися, що там робиться у світі. Покажіть рух транспорту на автостраді 101. Вулиці Джакарти. Серфінг у Болінасі. Дім моєї матері. Покажіть мені, що бачать камери моїх колишніх однокласників.

На кожну команду з’являлося нове зображення, аж поки назбиралося щонайменше сотня відеопотоків у реальному часі.

— Ми станемо всевидющим, всезнаючими.

Аж тут усе зібрання підвелося. У залі гриміли оплески. Мей схилила голову Енн на плече.

— Маємо знати все, що сталося, — зашепотіла Енні.

— Ти аж світишся. Справді.

— Нічого я не свічуся.

— Ніби при надії, дитину чекаєш.

— Я тебе зрозуміла. Годі.

Тато Мей потягнувся через стіл і взяв її за руку. Настала субота, і батьки з нагоди першого тижня у «Сфері» влаштували для Мей святкову вечерю. Такий собі вияв сентиментальних почуттів — вони грішили на це завжди. Чи принаймні останнім часом. Коли Мей була маленька, єдина дочка у батьків, які довго думали, що не матимуть дітей, їхнє життя було дещо складніше. Протягом тижня тато рідко коли з’являвся вдома. Працював комендантом в офісному комплексі у Фресно, по чотирнадцять годин на день, залишаючи всі хатні справи на дружину, яка відпрацьовувала три зміни на тиждень у готельному ресторані, і коли щось ішло трохи не так, починала сердитися і зганяти лють на Мей. Та, коли Мей виповнилося десять, батьки оголосили, що купують автостоянку, два поверхи неподалік середмістя Фресно, і впродовж кількох років навперемінно там чергували. Для Мей було нестерпно принизливо чути від батьків її друзів: «Ой, бачила твою маму на стоянці» або ж «Подякуй татові, що позавчора з мене грошей не взяв», але невдовзі їхні фінансові справи налагодилися, і вони змогли наймати на кожну зміну по черговому. Тепер мали вихідні, планували далі, ніж на кілька місяців, подобрішали, стали тихою, нестерпно милою зрілою парою. Здавалося, за якийсь рік вони з вічно заклопотаних молодих батьків перетворилися на повільних і доброзичливих дідуся й бабусю, які навіть не здогадуються, чим живе їхня донька. Коли Мей закінчила неповну середню школу, вони повезли її у Діснейленд, вид-но, не розуміючи, що для цього вона вже завелика. А те, що вона поїхала туди сама, тобто з двома дорослими, а це, по суті, все одно що сама, суперечило будь-яким уявленням про розваги. Та батьки були налаштовані так доброзичливо, що Мей не змогла їм відмовити, і зрештою всі прекрасно розважилися, хоч вона і не думала, що це можливо. Залишки якихось образ на батьків за емоційну неврівноваженість, що супроводжувала її раннє дитинство, було притлумлено плинною прохолодою води їхнього старіння.

І ось вони приїхали на узбережжя затоки, щоб провести вихідні у найдешевшому готелі, який тільки їм удалося знайти — за п’ятнадцять миль від «Сфери», і де, здавалося, жили привиди. Тепер вони пішли в «модний» ресторан, що про нього колись чули, і якщо хтось і сяяв, то це батьки. Вони аж променилися.

— Ну і як? Усе добре? — запитала мама.

— Усе добре.

— Я ж казала. — Мама відкинулася на спинку крісла, схрестивши руки на грудях.

— Кращого місця роботи годі бажати, — сказала Мей.

— Ото щастя, — сказав тато. — Ми теж не хочемо, щоб ти кудись переходила.

Мама нахилилася вперед і взяла Мей за лікоть.

— Я розповіла мамі Кароліни. Ти її знаєш. — Як найвищий вияв зневаги жінка наморщила ніс. — Мала такий вигляд, ніби їй ззаду запхали гострій кілок. Аж скипіла від заздрості.

— Мам…

— Я і про зарплату твою бовкнула.

— Мам.

— Узяла і сказала: «Розраховує на шістдесят тисяч доларів».

— Ти що, справді їй таке сказала?

— Але ж це правда.

— Насправді, шістдесят дві.

— Та-а-к-с. Треба їй передзвонити.

— Ні, не треба.

— Добре, не буду. Кумедно вийшло, — розповідала вона, — у мене прохопилося це мимохіть, ненавмисно: «А моя дочка у найкрутішій компанії світу на повному стоматологічному страхуванні».

— Годі тобі. Мені