Читати книгу - "Житія Святих - Червень, Данило Туптало"

взяли святих служителів Божих Максіяна і Юліяна, щоб, їх мучачи і вбиваючи, налякати Лукіяна святого і притягнути до пошанування ідолів. Коли ж взяли мучеників, наказували їм грізно, щоб ідолам жертви принесли, і погрожували: "Якщо не принесете жертв богам нашим безсмертним, зразу мечем від нас покарані будете". Вони ж твердими були у вірі — сміливо відповідали: "Ніколи ж не поклонимося ідолам, бо вони суєтні і є ділом рук людських. Ми ж пізнали єдиного істинного Господа — Ісуса Христа, Сина Бога живого, за віру в Нього готові померти". Це чувши, злочестиві зразу перед лицем святого Лукіяна вбили їх мечем. І так святі прийняли обіцяні від Господа вінці й до лику святих мучеників приєдналися. Через їх сповнення святий Лукіян веселився, славив Бога і перед усіма мовив: "Радію і веселюся в Тобі, Господи, Боже мій, що бачу, як діти мої прийшли до вінця слави Твоєї". Тоді Латрин, і Ярій, і Кантор з люттю і гнівом, наче єдиними устами, грізно до блаженного сказали: "Чи ти той, хто чарами зваблює народ, щоб не корився велінням нездоланного цісаря і цілого римського сенату і щоб жертви благоприємної не приносив богам безсмертним?" Їм же блаженний Лукіян відповів: "Я не волхв, а раб Ісуса Христа, навчений не чарування, а божественної премудрости, нею ж людям Божим шлях істини показую і повчаю їх, як без перешкод мають іти за Господом моїм Ісусом Христом, що з неба на землю зійшов, аби творіння своє пречистою своєю кров'ю з рабства ворожого викупити і від ідольського, краще ж сказати демонського, поклоніння відвернути. Тоді ті, що з пітьми зловір'я у світло істинне приведені, отримають спасення. Бо праведно перед Ним одним серця схиляти — Він за визволення всіх доброзволив розіп'ятим бути й померти". Вони ж мовили: "Як ти Богом визнаєш Того, хто не лише помер, як ти кажеш, але й розіп'ятий?" До них же сказав святий Лукіян: "Хоч ваше невірство і не достойне слухати тайни Небесного Царя, проте задля багатьох вірних, що стоять тут, коротко скажу дещо. Бог істинний, Бога істинного Син, який з передвіку завжди був з Отцем, наприкінці віків захотів оновити рід людський, що згинув через переступ Адамовий, і доброзволив народитися нетлінно й невимовно від Пречистої Діви, щоб бути істинним Богом й істинною людиною в одній особі подвійного єства — один Христос, істинний Божий і Людський Син. І той, хто був безпристрасним Божеством і завжди був з Отцем, не лише став видимий, а й у стражданнях за нас підвладний природі людській зробився задля викуплення нашого, слухняний Богу Отцеві аж до смерти, смерти ж хресної. Якщо б Син Божий не захотів стати Сином людським і не одягнувся в образ смертного, то ані рід людський в Бога не отримав би прощення, ані смертні не одягнулися б у безсмертя". Це й иншого багато блаженний Лукіян говорив — кати, вельми гніву сповнені, сказали: "Вже глибокої досягнув ти старости, і вже час тобі припинити дитяче марнослів'я. Але тому, що суєта велика тебе зваблює і надмірне багатомовство робить безумним, ти без усілякого сумніву на смерть іти насмілився і не боїшся. Справді говоримо тобі: якщо скоро не покаєшся, і не покинеш такого безумства і дерзновення, і не принесеш богам безсмертним доброприємної жертви, — зразу старість твою без жалю на люті віддамо муки". Тоді, сівши, почали кати грізними словами питати його, кажучи: "Ім'я твоє нам і народження сповісти швидко". До них же воїн Христовий відповів: "Батьки мої назвали мене Лукієм. У святому ж хрещенні, яким я відродився для життя вічного в Христі, Лукіяном я перейменований. Родом же я римлянин, ним називатися в цілому світі почесно. Та я не хвалюся тим, що римлянином є, а тим, що рабом я є Господа мого Ісуса Христа, що й ви очевидно можете в мені бачити, бо нема инших для мене життя і слави, лише Господь мій Ісус Христос, і померти за Нього — здобуток".

Тоді кати сказали: "Є те, що ми казали: ти — волхв і звабник тих, які тебе слухають. Найбільше ж гордий ти є, бо не перестаєш говорити безсоромно ані своєї натрудженої старости не жалієш. Якщо ти римлянин, то чому від пошанування римських богів нерозумно відступив, їх же цісар зі всім синклітом римським шанує, їм же цілий світ поклоняється?" Відповів святий Лукіян: "Благодаттю Христа, в якого я хрестився і якого пізнав як істинного Бога, не лише диявола й ідолів, але і всіх діл його вірою я відрікся. А те, що я говорю й проповідую про Христа Господа, ви ані чути, ані пам'ятати не хочете: осліпило вас невірство ваше і цісаря вашого разом зі всім синклітом його. Від них же такий наказ приносите, аби ми, люди, творіння розумне, приносили жертву дияволам і схиляли шиї перед бездушними ідолами, руками людськими створеними. Латрин же, Ярій і Кантор не хотіли слухати безчестя богів своїх і цісарських — поклавши на святого руки і зв'язавши його, передали воїнам. Ті ж, простягнувши мученика, грубими бичами били його довго й немилосердно. Христовий же воїн у муках тих ані болем не був переможений, ані погроз не страхався — міцний був у вірі Христовій. Знеможене старістю і зранене тіло укріплював бадьорістю духа настільки, що, і лицем, і розумом незмінний, Христове ім'я великим голосом не переставав ісповідувати, кажучи: "Христа, Сина Божого, і серцем, і вірою, й устами хвалити ніколи не перестану". Тоді кати, ще більше розлючені, звеліли мученика святого мечем убити. Один із воїнів витягнув меч, вдарив у приготовану вже до страти шию святу і пречисту відтяв голову. Коли ж святе його тіло лежало бездушно і ще рухалося, бачили всі, і самі убивці, як світло велике з неба над ним засіяло, разом же зі світлом і голос був зверху, що говорив: "Радій, добрий рабе Лукіяне, що за Мене кров свою пролити не злякався. Прийди і прийми вінець, раніше тобі обіцяний, і зі святими на небі оселися, прийди й унаслідуй обитель вічної слави, з ангелами тобі приготовану". Цей голос був не для святого, який завжди знав про обіцяну для себе від Бога винагороду, а для людей, що навколо стояли, щоб у вірі в Господа нашого Ісуса Христа, яку довго святий Лукіян проповідував, міцніше утвердилися. Було це в день суботній на горі вищезгаданій, за три поприща від града. Те бачачи й чуючи, люди, котрі вірили і котрі не вірили,