Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Попри це, він вирішив продовжити. Година непізня, не пробило ще й одинадцятої, а шкоди від того точно не буде. Третя карта не мала нічого спільного з іншими двома.

Сумнівів бути не могло. Якщо заплющити очі на завитки з парку, Квінн навіть не сумнівався, що перед ним — ​буква «Е». Якщо припустити, що перша діаграма справді представляє букву «О», то пташині крила на другій фігурі — ​літера «W». Звичайно, букви O — W-E складаються у слово «заборгувати», але Квінн ще не готовий робити далекосяжні висновки. Він почав ретельно записувати маршрут аж на п’ятий день Стіллманових мандрів, тож про перші чотири літери лишалося тільки здогадуватися. Усвідомивши, що загадку перших чотирьох днів утрачено навіки, він пожалкував, що не почав писати раніше. Але, можливо, він надолужить втрачене, простуючи вперед. Можливо, сягнувши кінця, він осягне і початок.

Діаграма за наступний день нагадувала літеру «R». Як і деінде, картину ускладнювали численні відхилення, умовності й зухвалі орнаменти в парку. Чіпляючись за подобу об’єктивності, Квінн спробував поглянути на схеми, мовби не чекав розгледіти букви абетки. Він мусив визнати, що нічого не знати напевно: може, все це й не має сенсу. Може, він, як у дитинстві, видивляється фігури у формі хмар. Та все ж, збіг надто разючий. Якби на літеру скидалася тільки одна карта чи навіть дві, то він ще міг би відмахнутися від цього як від цікавої випадковості. Але чотири літери поспіль — ​це вже занадто.

Наступний день подарував йому кривувату «О», схожу на роздушений бублик, із якого з іншого боку стирчали три-чотири криві лінії. Потім — ​акуратна «F» із уже звичними вензелями в стилі рококо збоку. Потім — ​«В», як дві коробки, сяк-так поставлені одна на одну, так що по краях стирчить пакувальна стружка. Потім — ​похила «А», чимось схожа на драбину зі сходинками по обидва боки. І нарешті — ​друге «В», що загрозливо балансувало на одним-одному кутику, як перевернута піраміда.

Квінн скопіював букви у потрібному порядку: «ОWEROFBAB», ЛОНСЬКАВ. Покрутивши їх ще зо чверть години, попереставлявши так і сяк, розклавши по одній, перетасувавши послідовність, він знову повернувся до початкового порядку й виписав їх у такому вигляді: «ЛОНСЬКА В». Здогад був такий гротескний, що в нього ледь не здали нерви. Враховуючи, що він пропустив перші чотири дні, а Стіллман іще не закінчив, відповідь видавалася неминуча: «ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА».

Квіннові мимоволі згадалися останні сторінки «А. Ґордона Піма» й химерні ієрогліфи на внутрішній стіні розщелини, виписані на землі букви, що мовби намагалися промовити непізнаване. А з іншого боку, не таке це порівняння і вдале. Стіллман-бо ніде не лишив послання. Він, звісно, виписував букви своїми кроками, та тільки ніхто їх не записував. Він мовби малював щось пальцем у повітрі: образ зникає просто у процесі створення. Від твоїх дій не лишається жодного результату, жодного сліду, жодної позначки.

Та все ж зображення існували, тільки не на вулиці, де їх написано, а в червоному записнику. Цікаво, Стіллман звечора планує свій маршрут на завтра — ​чи імпровізує? Хтозна. Цікаво також, яку функцію Стіллманові дії виконують для самого старого. Це нотатки для себе — ​чи послання іншим? Квінн дійшов висновку: це принаймні свідчить, що Генрі Дарка Стіллман не забув.

Панікувати Квіннові не хотілося. Щоб заспокоїтися, він спробував уявити найгірший сценарій. Уявить він найгірше — ​ану ж бо воно виявиться не таке вже й страшне? Ось як він усе розклав. По-перше: Стіллман і справді замислив щось проти Пітера. Відповідь: вони від початку цього чекали. По-друге: Стіллман знає, що за ним стежать, знає, що його маршрути записують, і знає, що його послання розшифрують. Відповідь: це не міняє найважливішого факту — ​що Пітера треба захищати. По-третє: Стіллман значно небезпечніший, ніж можна було припустити доти. Відповідь: це не значить, що йому все зійде з рук.

Квіннові стало трошки легше, тільки букви його й далі жахали. Цей план був такий химерний, такий хитрий у своїх манівцях, що не хотілося його прийняти. А тоді, мов за командою, нахлинули сумніви, затопили голову насмішкуватими наспівними голосами. Це він усе собі понавигадував. Ніякі це не букви.

Він їх побачив лише тому, що хотів побачити. Навіть якщо діаграми справді складаються у букви, то це просто випадковість. Нічого такого Стіллман не мав на думці. Це все випадковість, вибрики його мозку.

Він вирішив лягти спати, але спав неспокійно, прокидався, зо пів години навіть пописав у червоному записнику, ліг знову. Остання думка, перш ніж він зіслизнув у сон, була така: в нього, найімовірніше, є ще два дні, доки Стіллман завершить своє послання. Лишалося дві букви — ​«E» і «L». Квінн поринув у сум’яття. Він опинився в уривчастій небувалії, світі речей, на які не було слів, і слів, які не відсилали до речей. А тоді, востаннє виборсуючись із дрімоти, він нагадав собі, що «Ель» — ​давньогебрейське ім’я Бога.

Уві сні, який він згодом забув, Квінн переривав гору сміття на звалищі у містечку, де виріс.

9

Перша зустріч зі Стіллманом відбулася у Ріверсайд-парку. Була субота, час по обіді, навколо велосипедисти, люди з собаками, діти. Стіллман сидів сам на лавочці, дивлячись у простір і примостивши на колінах червоного записничка. Повсюди було світло, колосальне світло, воно, здається, сочилося від кожного предмета, за який чіплявся погляд, а над головами вітерець колисав гілля, зі співчутливим шепотом трусив листя, і цей звук здіймався й опадав, як подих припливу.

Квінн ретельно розпланував свої дії. Вдаючи, наче й не помічає Стіллмана, він сів на лавочку біля нього, склав руки на грудях і втупився у простір у тому ж напрямку, що й старий. Обоє мовчали. Пізніше Квінн підрахував, що це тривало хвилин 15–20. А тоді він без попередження повернув голову до старого і прицільно втупився в нього, вперто прикипівши поглядом до поораного зморшками профілю. Квінн вклав усі свої сили у погляд, ніби міг пропалити діру у Стіллмановому черепі. Це тривало ще п’ять хвилин.

Нарешті Стіллман і собі повернувся до нього і сказав несподівано делікатним тоном:

— Перепрошую, але в мене не буде можливості з вами поспілкуватися.

— Я нічого й не казав, — ​сказав Квінн.

— І то правда, але, зрозумійте, я не маю звички розмовляти з незнайомцями.

— Повторюся, я нічого не казав.

— Так, я вас і вперше почув. А вам не цікаво, чому так?

— Боюся, що ні.

— Добре сказано. Бачу, ви — ​людина розважлива.

Квінн стенув плечима, відмовляючись відповідати. Тепер ціла його постава випромінювала байдужість.

Стіллман осяйно посміхнувся, нахилився до Квінна і по-змовницьки сказав:

— Думаю, ми знайдемо спільну мову.

— Це ми ще побачимо, — ​сказав Квінн після довгої паузи.

Стіллман розсміявся, видавши коротке гучне «х-ха», і продовжив:

— По суті, не те щоб я недолюблював