Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Можливо, Квінн ошукав себе марними надіями, на секунду сплутав себе із Максом Ворком — ​той завжди безпомильно користався з таких ситуацій. А може, Квінн просто почав гостріше відчувати власну самотність. Минуло чимало часу, відколи він ділив ліжко із теплим тілом. Адже, по суті, він запалав до Вірджинії Стіллман хіттю з першого погляду, задовго до поцілунку. Та й те, що вона після того його не під’юджувала, анітрохи не заважало йому уявляти її голою.

Розпусні картини поставали у Квінна перед очима щоночі, і попри те, що їм навряд чи судилося втілитися в життя, вони тішили його й відволікали від прикрих думок. Значно пізніше, задовго після того, як стало запізно, він зрозумів, що в глибині душі плекав куртуазну мрію: ось він блискуче розплутає справу, швидко й безповоротно порятує Пітера Стіллмана від небезпеки, завоює пристрасть місіс Стіллман і користатиметься нею, доки хотітиме. Це, очевидно, була помилка. Проте анітрохи не гірша за всі інші помилки, яких Квінн припускався від початку до кінця.

Ішов тринадцятий день, відколи почалася справа. Квінн повернувся ввечері додому пригнічений. Він втрачав надію і готовий був покинути цей замір. Хай би в які ігри він грався, хай би які байки собі розказував, тільки б не опустити рук, справа яйця виїденого не варта.

Стіллман — ​безумний старий, який і думати забув про сина. Можна тягатися за ним слідом до кінця часів, тільки нічого це не змінить. Квінн узяв слухавку й подзвонив Стіллманам.

— Я готовий згорнути розслідування, — ​сповістив він Вірджинії Стіллман. — ​Наскільки я можу судити, Пітерові ніщо не загрожує.

— Саме на це він і розраховує, — ​відповіла жінка. — ​Ви поняття не маєте, який він хитрий. І терплячий.

— Він, може, й терплячий, а я — ​ні. Думаю, ви даремно розкидаєтеся грошима. А я — ​своїм часом.

— А ви певні, що він вас не бачив? Це все змінило б.

— Руку на відруб не дам, але так, певен.

— То який ваш вердикт?

— Мій вердикт такий, що вам боятися нічого. Бодай поки що. Якщо пізніше щось станеться, зв’яжіться зі мною. Я примчу, щойно з’явиться потреба.

Помовчавши, Вірджинія Стіллман сказала:

— Може, ви і праві. — ​І, помовчавши знову: — ​Але, просто щоб трохи мене заспокоїти, може, дійдемо компромісу?

— Залежить від того, що у вас на думці.

— Нічого особливого, почекайте просто кілька днів. Аби знати напевно.

— За однієї умови, — ​сказав Квінн. — ​Дозвольте мені чинити, як вважаю за потрібне. Більше ніяких обмежень. Дозвольте поговорити з ним, розпитати, раз і назавжди прояснити все до кінця.

— А це безпечно?

— Ви не хвилюйтеся, я вас не викажу. Він навіть не здогадається, хто я і що задумав.

— І як ви це зробите?

— Це вже мій клопіт. Є в мене кілька тузів у рукаві. Просто довіртеся мені.

— Гаразд, най буде по-вашому. Шкоди точно не буде.

— Добре, почекаю ще кілька днів, а тоді подивимося.

— Пане Остере?

— Так?

— Я вам шалено вдячна. Пітер останні пару тижнів у прекрасному стані, і я знаю, що це — ​завдяки вам. Він увесь час тільки про вас і говорить. Ви для нього… не знаю, як це і сказати… ви — ​його герой.

— А що думає пані Стіллман?

— Вона тієї ж думки.

— Радий це чути. Може, колись вона і мені дасть підстави бути їй вдячним.

— Чого тільки не буває, пане Остере. Не забувайте.

— Не забуду. Що ж я, дурний, про таке забути?

*

Квінн легко повечеряв омлетом із грінками, випив пляшечку пива й засів за столом за червоний записник. Він уже стільки днів списував сторінку за сторінкою непевним, нерівним почерком, але ще не мав духу перечитати написане. Тепер, коли кінець нарешті замаячив на обрії, він вирішив, що можна зібратися на силі й поглянути на нотатки.

Читалося тяжко, особливо перші сторінки. А коли йому і вдавалося розібрати слова, нерідко виявлялося, що дарма старався: «Посеред кварталу піднімає олівця. Розглядає, вагається, кладе в сумку… Купує сендвіч у делі… Сідає на лавці в парку, читає червоний записник». Виглядало, що у цих реченнях немає сенсу.

Це все — ​питання методу. Якщо завдання полягало в тому, щоб зрозуміти Стіллмана настільки, аби передбачити його наступні дії, то Квінн зазнав поразки. Починав він із обмеженого набору фактів: Стіллманова біографія і фах, рішення замкнути сина, арешт і госпіталізація, дивна монографія, написана, коли він начебто ще був психічно здоровий, і понад усе — ​певність Вірджинії Стіллман, що він знову спробує завдати шкоди сину. Але минулі факти, здається, не мали ані найменшого стосунку до фактів нинішніх. Квінн глибоко розчарувався. Він завжди гадав, що ключ до ремесла детектива лежить в уважності до фактів. Що уважніше ти їх вивчаєш, то кращі результати. Ця певність спиралася на припущення, що людська поведінка пізнавана, а під неозорим фасадом жестів, мимовільних звичок і мовчання криються послідовність, порядок, певна рушійна сила. Проте хай би скільки Квінн намагався пізнати всі поверхові прикмети Стіллмана, він не почувався до нього ані на йоту ближчим, ніж на початку.

Він жив Стіллмановим життям, ходив у його ритмі, бачив те ж, що й той, але старий усе одно видавався непізнаваним. Дистанція між ним і Стіллманом мала би поступово скорочуватися, натомість старий лишався на видноколі, але невпинно віддалявся.

Із причини, не зрозумілої до кінця навіть йому самому, Квінн розгорнув червоного записника на чистій сторінці й накреслив мапу ділянки, якою блукав Стіллман.

А тоді, уважно перечитуючи нотатки, почав креслити ручкою маршрут Стіллмана протягом одного дня — ​першого дня, коли він ретельно описав пересування старого. Результат вийшов такий:

Квінна здивувало, що Стіллман ходив по краю території, не здійснюючи вилазок до центру. Діаграма нагадувала карту якогось уявного штату на середньому заході. Як не зважати на початкову вилазку на одинадцять кварталів на північ Бродвеєм і завитки, що представляли Стіллманове сновигання Ріверсайд-парком, зображення нагадувало прямокутник. А з іншого боку, як врахувати квадратне планування нью-йоркських вулиць, ця фігура з тим же успіхом могла представляти нуль чи літеру «О».

Квінн перейшов до наступного дня й вирішив подивитися, що буде. Результати виявилися не тотожними.

Цей малюнок нагадав Квіннові птаха — ​можливо, хижого птаха з випростаними крилами, що ширяє високо в небі. Але вже за мить це видалося йому натяжкою. Птах зник, на зміну йому прийшли дві абстрактні фігури, пов’язані місточком, який Стіллман створив, рушивши на захід 83-ю вулицею. Квінн спинився на мить і замислився, що ж то він робить. Може, він пише дурниці? Це він знічев’я гайнує вечір — ​чи справді намагається щось зрозуміти? Він раптом збагнув, що жодна із можливих відповідей не є прийнятною. Якщо він просто вбиває час, то чому вибрав такий марудний спосіб? Може, він настільки заплутався, що на думки йому не стає відваги? А з іншого боку, якщо це не просто забавки, то що він насправді робить? Здається, він шукає знаки. Він нишпорить у хаосі Стіллманових рухів у пошуках зв’язності.