Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

— Але щойно людина представиться, вона перестає бути незнайомцем.

— Точно. От тому я й не розмовляю з незнайомцями.

Квінн підготувався до такого повороту і знав, що відповісти. Він не піймається. Раз, строго кажучи, він зараз Пол Остер, то приховувати треба саме це ім’я. А все інше, навіть правда, буде вигадкою, маскою, за якою можна сховатися і перебути в безпеці.

— У такому разі, — ​сказав він, — ​радо піду вам назустріч. Мене звати Квінн.

— Он воно що, — ​задумливо протягнув Стіллман і покивав. — ​Квінн.

— Так, Квінн. К-В-І-Н-Н.

— Ага, так-так, розумію. Квінн. Гм-м-м. Так. Дуже цікаво. Квінн. Таке лунке слово. І з «він» римується, правда ж?

— Точно, «він».

— А ще, як не помиляюся, із «тлін».

— Не помиляєтеся.

— А ще з «один» і «син». Так же?

— Саме так.

— Гм-м-м. Дуже цікаво. Я бачу в цьому слові, у цьому Квінні, у цій… квінтесенції… великий потенціал. Квіт, наприклад. І квит. І квох. І квас. Гм-м-м. Зі спліном римується. Не кажучи вже про загін. Гм-м-м, як цікаво. І хрін. І дзвін. І камін. І гін. І кін. І скін. І поклін. І заслін. Гм-м-м. Навіть із джином римується. Гм-м-м. А як м’якше вимовиш, то і з «тінь». Гм-м-м. Так, дуже цікаво. Дуже мені ваше ім’я подобається, пане Квінн. На стільки різних напрямів виводить.

— Я це й сам не раз помічав.

— А більшість людей такому не надає значення. Їм здається, що слова — ​це камені, великі непорушні предмети, безживні, незмінні, як монади.

— Камені теж підвладні змінам. Їх точить вітер і вода. Відбувається ерозія. Ще їх можна розбити, потрощити на друзки, гравій чи пил.

— Саме так. Я одразу зрозумів, що ви — ​людина розважлива, пане Квінне. Якби ж то ви знали, скільки людей мене не розуміє. Через це постраждала моя робота. Жахливо постраждала.

— Робота ваша?

— Так-так, робота. Мої проекти, мої дослідження, мої експерименти.

— О.

— Так. Але попри всі невдачі, я не здався. От зараз, наприклад, я взявся за один із найважливіших проектів у житті. Якщо мені вдасться, то, гадаю, в мене буде ключ до цілої низки великих відкриттів.

— Ключ?

— Так, ключ, такий предмет, який двері відкриває.

— О.

— Поки що, звісно, я просто збираю інформацію, докази, так би мовити. Потім потрібно буде впорядкувати мої знахідки. Це робота, що потребує великих зусиль. Ви навіть не уявляєте, скільки, особливо в моєму віці.

— Уявляю.

— Точно. Стільки всього ще потрібно зробити, а часу так мало. Я щоранку прокидаюся на світанку. Я мушу блукати за будь-якої погоди, постійно рухатися, весь час на ногах, постійно броджу з місця на місце. Це стомливо, повірте на слово.

— Але воно того варте.

— На що тільки не підеш заради істини. У такій справі не буває завеликих жертв.

— І то правда.

— Бачте-но, того, що зрозумів я, не розуміє більше ніхто. Я — ​перший. Я — ​єдиний. Це покладає на мене великий тягар відповідальності.

— Від вас залежить доля світу.

— Так, так би мовити. Світу чи бодай того, що від нього лишилося.

— Я навіть не припускав, що все так погано.

— Погано-погано, а може, й іще гірше.

— О.

— Світ, бачте-но, пане, поліг в руїнах. І моє завдання — ​знову скласти його докупи.

— Нічогенькі ви завданнячка на себе покладаєте.

— Я просто шукаю принцип. На це одна людина цілком спроможна. Досить мені закласти підвалини, й інші руки можуть завершити реставрацію самостійно. Найважливіше — ​це передумови, перший теоретичний крок. На жаль, ніхто інший на це не годен.

— І багато вам вдалося зробити?

— Величезний крок уперед. Власне кажучи, мені здається, я стою за крок від важливого прориву.

— Я втішений.

— Так, це підбадьорлива думка. А все завдяки моєму розуму, приголомшливо ясному розуму.

— Навіть не сумніваюся.

— Я, бачте-но, зрозумів, як важливо себе обмежувати. Треба працювати на вузькій ділянці, щоб здобути вичерпні результати.

— Основи основ, так би мовити.

— Саме так, точно. Альфа й омега, метод дії. Світ, бачте-но, поліг у руїнах, пане. Ми втратили не лише орієнтири, а й мову, за допомогою якої могли б це проговорити. Це, безперечно, справи духовні, але у них є відповідник і в матеріальному світі. Отже, моє блискуче відкриття полягає в тому, щоб обмежитися матеріальною стороною, нагальною і фізично відчутною. Мотиви в мене високі, а ось робота відбувається в царині буденного. Тому мене так часто не розуміють. Та байдуже. Я навчився на таке не зважати.

— Похвальна відповідь.

— Єдиноможлива. Лише така відповідь гідна мого статусу. Я, бачте-но, винаходжу нову мову. Коли на тебе покладено таку роботу, не можна розпорошуватися на дурниці інших. І взагалі, це — ​симптом тієї хвороби, яку я намагаюся зцілити.

— Новою мовою?

— Так. Мовою, якою можна нарешті сказати те, що ми мусимо сказати. Адже наші слова більше не співвідносяться зі світом. Коли речі ще були цілі, ми вірили, що їх можна описати нашими словами. Проте речі почали розламуватися, розбиватися, поринати в хаос. А ось слова наші лишилися незмінні. Вони не достосувалися до нової реальності. А отже, щоразу, коли намагаємося поговорити про побачене, ми фальшивимо, викривляємо природу речі, яку намагаємося представити. Це сплутує карти. Проте слова, самі розумієте, можуть мінятися. Проблема в тому, як це показати. Саме тому я зараз і працюю із найпростішими засобами, такими простими, що мене й дитя зрозуміло б. Візьмімо слово, що відсилає до певної речі, — ​наприклад, «парасолька». Коли я кажу «парасолька», ви щось собі уявляєте. Ви уявляєте таку собі палицю й металеві спиці, на які натягнуто водонепроникну матерію, котра, якщо її розкрити, захищає від дощу. Ця остання деталь важлива. Парасолька — ​це не просто річ, а річ із функцією, яка, іншими словами, виявляє людську волю. Якщо подумати, то всі предмети схожі на парасольку, адже всі вони для чогось призначені. Олівці — ​щоб писати, черевики — ​щоб носити, машина — ​щоб на ній їздити. То ось яке моє питання. Що стається, коли певний предмет перестає виконувати свою функцію? Він лишається тим самим, що й був, чи перетворюється на щось інше? Чи лишається парасолька парасолькою, якщо зірвати з неї тканину? Відкрийте її, випряміть спиці, піднесіть над головою, вийдіть під дощ — ​і вимокнете до нитки. Чи можна й далі називати цей предмет парасолькою? Зазвичай люди так і роблять, у крайньому разі кажуть, що парасолька зламалася. На мою думку, це серйозна помилка і джерело всіх наших бід. Парасолька, що вже не виконує свою функцію, перестає бути парасолькою. Нехай вона нагадує парасольку чи колись була парасолькою, але зараз перетворилася на щось геть інше. А ось слово лишилося незмінним. Отже, воно вже не описує предмет. Воно неточне, воно фальшиве, воно приховує річ, яку мало би розкривати. Якщо ми навіть буденний, банальний предмет, який тримаємо в руках, не годні назвати, то як ми можемо називати по-справжньому важливе? Якщо слова, якими ми послуговуємося, не почнуть відображати зміни, ми й далі блукатимемо манівцями.

— І в чому ж полягає ваша робота?

— Робота в мене дуже проста. Я прибув до Нью-Йорка, бо це — ​найсумніше, найнікчемніше з міст. Повсюди розпад, занепад, куди не кинеш оком. Досить розплющити очі, і все побачите. Зламані люди, зламані речі, зламані думки. Ціле це місто — ​одне суцільне звалище. Це щонайкраще пасує