Читати книгу - "Знищення"

Я мружилася в лінзи мікроскопа, піднімала голову, знову мружилася, наче я не бачила зразок правильно. Потім я всілася за нього і дивилася, поки зображення не перетворилося на набір кіл і карлючок. Чи правда зразок був людським? Чи він тільки прикидався людським? Я вже казала, були невідповідності. І як антрополог узяла зразок? Просто підійшла до створіння з ложкою для морозива і спитала: «Можна взяти шматок мозку на біопсію?» Ні, зразок походив із крайньої частини, чогось зовнішнього. Що означало, що це не могла бути нервова тканина, що вона однозначно не людська. Я знову почувалася загубленою, зовсім втраченою.

Топограф підійшла і кинула на стіл переді мною проявлені фотографії.

— Непотріб, — сказала вона.

Фотографії слів на стіні буяли ясними, розпливчатими кольоровими плямами. Всі решта фотографій, на яких було ще щось, окрім слів, відображали первісну пітьму. Кілька проміжних фотографій також були розфокусовані. Я знала, що причиною стало повільне, рівномірне дихання стін, які також виділяли тепло, чи якесь інше джерело викривлень. Ця думка привела мене до усвідомлення, що я не взяла проби зі стін. Я розпізнала в словах живі організми. Я знала, що стіни теж ними були, але мій мозок сприймав їх як нерухому частину будівлі. Навіщо брати з них зразки?

— Я знаю, — сказала топограф, неправильно витлумачивши мою лайку, — зі зразками теж не пощастило?

— Ні, взагалі не пощастило, — сказала я, втупившись у фотографії. — Що-небудь в картах чи паперах?

Топограф пирхнула:

— Жодної в біса зачіпки. Взагалі нічого. Крім того, що всі вони зациклилися на маяку — спостерігати маяк, піти на маяк, пожити в бісовому маяку.

— Так що в нас нічого немає.

Топограф це проігнорувала, запитавши натомість:

— То що нам тепер робити?

Було очевидно, що вона ненавидить це питання.

— Вечеряти, — відповіла я. — Прогулятися по периметру, щоб переконатися, що психолог не залягла у кущах. Подумати про те, що робитимемо завтра.

— Я скажу тобі, що ми завтра не робитимемо. Ми не повернемося в тунель.

— Вежу.

Вона зиркнула на мене.

Не було сенсу з нею сперечатися.

У сутінках знайомий стогін долинув з-над солончакових боліт, ми саме вечеряли біля багаття. Я майже не звернула на нього уваги, повністю захоплена їдою. Їжа здавалася такою доброю, навіть не знаю чому. Я її поглинала, натомість топограф вражено дивилася на мене. Мало чого ми могли сказати одна одній, а то й зовсім нічого. Розмовляти означало планувати, а нічого із запланованого мною її б не потішило.

Здійнявся вітер, почався дощ. Я бачила кожну краплю дощу настільки чіткою, як маленький багатогранний рідкий діамант, що мінився навіть у присмерку, я чула запах моря і уявляла, як котяться хвилі. Вітер був ніби живий, він увійшов у кожну клітинку мого тіла, він також мав землистий запах, принесений з очеретів на болотах. Я намагалася не зважати на зміни безпосередньо поруч із вежею, але мої чуття надто загострилися, стали надто тонкими. Я вже до цього звикла, але в такі хвилини я пам’ятала, що лише день тому я була кимось іншим.

Ми розподілили нічні чергування. Позбавити себе сну виглядало менш нерозсудливим, аніж дозволити психологу підкрастися до нас непоміченою, вона знала розміщення кожної пастки в огорожі периметру, а в нас не було часу їх перевстановити. Я дозволила топографу вартувати першою як жест доброї волі.

Посеред ночі топограф прийшла підняти мене на другу варту, але я вже прокинулася через грім. Вона нерадо подалася спати. Сумніваюся, що вона мені довіряла, я думаю, в неї просто вже злипалися очі після буремного дня.

Дощ посилився. Я не хвилювалася, що нас затопить — це були армійські намети й вони витримували будь-що, менше за ураган. Та в будь-якому разі я не збиралася спати, я хотіла відчути бурю. Тож я вийшла надвір, в бурхливу водну стихію, під удари поривчастого вітру. Я вже чула, як топограф посопує у наметі, вона, мабуть, спала й в гірших умовах. Тьмяне світло сигнальних ліхтарів блимало по краях табору, перетворюючи намети на трикутники тіней. Навіть пітьма здавалася мені більш живою, вона обіймала мене, наче щось матеріальне. І я б не сказала, що це була зловісна присутність.

Тієї миті я відчула, ніби підготовка, моє колишнє життя, світ, який я лишила позаду, — все було тільки сном. Ніщо з цього більше не мало значення. Тільки це місце було значимим, тільки ця мить, і не тому, що психолог загіпнотизувала мене. В полоні цих відчуттів я дивилася вдалину, на узбережжя, крізь нерівні вузькі просвіти між деревами. Там скупчилася ще більша пітьма, там злилися ніч, хмари й море. Щось понад мого розуміння, інша межа.

І крізь цю пітьму я побачила його: зблиск жовтогарячого світла. Тільки крихту світла, дуже далеко в небі. Це збентежило мене, поки я не зрозуміла, що світло має йти від маяка. Я почала вдивлятися: спалах рухався ліворуч і вгору і раптом зник, щоб за кілька хвилин з’явитися набагато вище, а потім зникнути назовсім. Я чекала повернення світла, але воно не з’явилося. З певних причин, що довше світло не з’являлося, то сильніше я непокоїлася, наче в цьому дивному місці світло — будь-яке світло — було знаком цивілізації.

Коли мій чоловік повернувся з одинадцятої експедиції, цілий день вирувала буря. Прозорий, наче сон, наче дещо напрочуд знайоме, був цей день: знайомі справи, але дивний спокій, навіть більш дивний за моє примирення з тим, що він має піти.

В ті останні тижні перед його експедицією ми затято сперечалися. Я штовхала його на стіни, жбурляла в нього речі. Будь що, аби пробитися крізь броню рішучості, яка, як я тепер знаю, могла бути нав’язана йому гіпнотичним навіюванням. «Якщо ти підеш, — сказала я, — можеш не повертатися, і не думай, що я стану чекати тебе тут, якщо таки підеш». Він люто засміявся і сказав: «О, а хіба ж ти чекала на мене увесь цей час? Хіба я уже повернувся?» На той час він цілком утвердився у своєму намірі, і відтоді кожна перешкода була для нього тільки підставою для грубуватих жартів — і це виглядало цілком природно, діяв він під гіпнозом чи ні. Це було