Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."

Наступним регіоном заплановано Придніпров’я. Вже уявлялося, як па­ралельно з роботою відпочиватимуть: засмагатимуть, ловитимуть рибу, купа­тимуться. Обговорили новий кошторис витрат, поправки до анкети і питальни­ків, загальні враження від Полтавщини. В кутку хати бубоніли Льоля і Свєтка, обмінюючись думками «про наболіле». В іншому кутку хропів Спиридоненко.

Зненацька шеф замовк на півслові, і Марго із заздрістю уявила, як Леська пробирається рукою до нього в спаль­ний мішок. Марго відчула специфічне хвилювання. Скільки це часу вона не нюхала чоловіка? Леська під боком у Марго засовгалася. Шеф уривчасто за­дихав. Що там робить Льоля? Плеще язиком? Отож-бо. Марго було соромно, однак вона вслухалася в кожен звук, що долинав з Лесьчиного боку. Вони про щось перешіптувалися. Марго не могла почути, про що саме, бо гроза за вікном притлумлювала слова. Невже вони на­важаться в таких обставинах?.. І як це можливо здійснити? Та вони такі, що на все підуть! Сорому ні на грам! Цікаво, а тепер що вони роблять? Якось дивно вовтузяться... Марго напружилася і від­чула солодке відчуття бажання...

Раптом її шию й вухо обпік гарячий подих. «Моя королево...» — прошепотів Андибер і ошпарив її поцілунком. Мар­го піддалася не замислюючись. Її тіло давно вже чекало на такий поцілунок.

У вікно хтось агресивно загупав. Усі перелякано підхопилися, а дехто смач­но вилаявся.

— Відчиняйте, відчиняйте!

Усі пізнали голос Васі. От народ! Ніх­то навіть не потурбувався: що з ним ста­лося.

Сердитий шеф пішов відчиняти. Льо­ля запалила свічку, оскільки пропало світло, і раптом побачила, що вона надто далеко лягла від чоловіка. Вона відсуну­ла його спальний мішок від Лесьчиного, запхала його в кут і заблокувала йому вихід своїм матрацом. Прийшов шеф з двору і, побачивши таке, сказав Льолі, що взагалі у полі хлопці сплять окре­мо від дівчат. Тож попередню гармонію розташування спальних мішків було по­рушено. Хату поділили навпіл — хлоп­чики окремо, дівчатка окремо.

Довго гріли Васю, годували недо­їдками вечері, поїли чаєм і заспокою­вали. «Кого він нагадує?» — думала Марго. Він увесь тремтів від страху, бо в цих ярах почувався, як у пазурах у Мінотавра.

— Я забув тебе попередити, Васьок, що тут Блуд водить, — чи то серйозно, чи то жартома сказав шеф, поплескавши нещасного Васю по плечі.

— Га?

— Ну, нечистий такий, який спеціа­лізується на збиванні зі шляху подорож­ніх.

— Не треба, шефе...

Марго дивилася на стару іконку Ма­тері Божої і дякувала в молитві, що вона не допустила гріха. Однак у душі розу­міла, що її справи кепські. Вона себе добре знала і дуже за себе боялася. Ан­дибер сів до грубки і, підкидаючи дро­ва, замислено дивився на вогонь. Спи­ридоненко спав. Одна Леська вмирала від сміху, поглядаючи на злого шефа, в якого все падало з рук.

— Їдьмо звідсіля, шефе, — благав Вася. — Тут добра не буде!

— Завтра вранці й поїдемо! Не хви­люйся! Ці місця відразу чужинців не приймають. Трохи помучать — а потім звикають.

— Я не хочу, шефе. Ні за які гроші не хочу! Знаєте, кого я тут зустрів?

— Кого ти тут міг зустріти, окрім баби Секлети і діда Каюка?

— Я бачив чоловіка, голого, з гаком під грудьми...

— А-а! — немовби згадав шеф. — Так то Стефко Нечемний. Його турки підві­сили за те, що він пив горілку вдень у Рамазан. Не бійся його. Він нічого лихо­го ще нікому не зробив.

— Господи! — захвилювалася Свєт­ка. — Знову починається! Її почала гладити по голові Льоля:

— Заспокойся! Я теж не відразу при­викла...

— Так це правда?

— Що саме?

— Що тут бродять духи.

— А чого ж неправда? — спокійно відказувала Льоля. — А що тут такого?

— Ні, я цього не переживу! — хли­пала Свєтка. — Для мене це занадто! Васю, поїхали!

— Як? Зараз? — здивувався він. — Та ми з цього яру зроду не виїдемо!

— Як ти їздив по ярах у таку погоду, так ми і виїдемо.

— А справді: як я їздив?

— Може, ти взагалі не їздив? — спи­тав Андибер.

— Я вже сам не знаю... — завагався Вася. — Після того, як я побачив чолові­ка з вовчою головою...

— Песиголовця? — поправив його шеф. — Оцього справді слід боятися. А що він робив?

— Махав мені, щоб я вийшов з маши­ни.

— То ти не вийшов?

— Я що, дурний?

— А як він від тебе відв’язався?

— А я перехрестився...

— Молодець, Васьок! За що я тебе люблю, так це за здогадливість! — роз­реготався шеф.

У хаті всі зайшлися сміхом. Усіх про­сто охопила істерика. З медичної точки зору це було самопозбавлення від стре­су, однак із точки зору немедичної це був «дурдом Веселка». Навіть важкий під­літок Віка зняла навушники і реготала до сліз. Один Спиридоненко спав. Він у такий спосіб знімав стрес. Насміявшись удосталь, усі полягали спати. Спали міцно і солодко. Лише Льоля час від часу примарою ходила по хаті, не в змо­зі заснути від шарудіння мишей.

Уранці почулося розпачливе Стьо­пине нявчання. Свєтка прокинулася першою і всіх розштурхувала. Про­буджувалися легко і з гарним настроєм. Вийшовши з хати, всі заніміли від не­сподіванки. Яр у ранішньому сонці переливався смарагдом свіжої зелені, вкритої крапельками дощу. В повітрі стояв запах трави, мокрої родючої зем­лі й акації. Акації рясно росли обіч яру, розкішні грона сніжними плямами ви­мальовувалися на зеленому килимі. Виспівували пташки. Кувала зозуля. Стіл, на якому вони вчора вечеряли, був застелений сільською клейонкою в букетики квітів, а на ньому стояли дві макітри з варениками, величезна сулія з мутною горілкою, кількакілограмова паляниця домашнього хліба, кружаль­ця ковбаси, чималий шмат сала, повний глечик молока і горнятко зі сметаною, банка ніжинських квашених огірків. Серед цих наїдків і напитків сидів кіт Стьопа і розпачливо нявчав.

— Що це за скатертина-самобран­ка? — солодко позіхаючи спитала Марго.

— Сам не знаю, — здвигнув плечима шеф. — Тут, крім Секлети, нікого нема. Хіба вона?

— Та де, — втрутилася Льоля. — Вона сама з мишами сидить.

— Більше нема кому. Може, поста­ралася бабуся для Грицька (так звалишефа): я їй місяць