Читати книгу - "Невдячна іграшка 18+, МАРСА ЧАУНІК"

– Ну як? – запитую Віталія, демонструючи йому плаття, яке я підібрала для себе у цьому бутику. Віталій вальяжно розкинувся на канапі, закинувши ногу на ногу та витріщається на мене, широко відкривши очі, які аж блищать від задоволення. І з цього погляду я розумію, що йому явно подобається, як лежить моя обновка на мені. Мій друг піднімає великий палець вгору: «класно» та промовляє:

– Валю, тобі дуже пасує цей фасон. А, зрештою, у тебе така красива фігура, що будь-яка модель ляже ідеально, я певен.

– Дякую, ти мені лестиш, – грайливо відповідаю, хоч насправді мені до душі його слова. Ця картина з приміркою нагадала мені сцену з якогось фільму, де крутий супер успішний герой підбирає гардероб для своєї пасії. Це мене розсмішило.

Моя примірка триває. Я впевнена й розкута. Демонструю Віталію те, що впало мені в око в тому бутику, а  він дуже бурхливо реагує на кожен мій вихід з примірочної кабінки. Йому все подобається. Якщо чесно, то мені теж. Мій вибір сьогодні на диво вдалий. Чомусь стало цікаво якою була б реакція Стаса на моє дефіле. Подумки посміхаюсь. Пощастило навіть потрапити на розпродаж, кінець сезону. Нарешті ми біля каси.  Дістаю картку, однак Віталій зупиняє мене:

– Валю, ні! Я заплачу! Тобі зараз небезпечно світити свою картку, ти ж розумієш, що твоїм родичам прийде звіт про рух коштів.

– Я, звичайно, дуже вдячна тобі, але я не можу прийняти від тебе цей жест. Я сама цілком здатна оплатити все це. А звіт про рух коштів їм не прийде. Це геть інша картка, про яку вони навіть не здогадуються, бо зовсім не цікавляться чим я живу. Там моя премія за перемогу в конкурсі з вокалу, який я виграла ще взимку. В той момент вони відпочивали десь за кордоном, тож про конкурс не знають. А потім мій керівник, довідавшись про правдиву ситуацію в моїй родині, на моє прохання, просто їм не сказала. Олена Петрівна мій друг, – мої аргументи, як на мене, виглядають переконливими, але Віталій категоричний. 

– Я дуже тішуся твоєю перемогою, Валю. Я тобі вже казав, що ти мегаталановита дівчинка, і на вересневий конкурс юних талантів у столиці мусиш зголоситися. Ти не маєш права упускати свій шанс. Я радий, що у тебе є гроші для початку, але зрозумій вони тобі ще знадобляться поки Станіслав все розрулить. А це не станеться завтра чи за тиждень. Потрібен час. А для мене ця сума, на цей момент, абсолютно прийнятна, аби допомогти тобі. Я звичайно не такий крутий, як Маєвський, але це можу собі дозволити, – розумію, що все, сказане Віталієм, беззаперечне, але я не маю права, не можу дозволити собі брати у нього гроші. Це неправильно, тому наша суперечка триває ще деякий час, бо ми ніяк не можемо дійти згоди в цьому питанні. У мене свої переконливі аргументи, у Віталіка – свої.

Зрештою він таки оплачує мою покупку, а я, про себе, вирішую, як тільки отримаю доступ до рахунків батьків, обов'язково йому все поверну. Однак я не озвучую цього зараз, розуміючи, що тоді наша суперечка триватиме аж до вечора. Віталій підхоплює мої пакети, я теж беру кілька, бо їх виявилось доволі багато, об'ємні, й ми прямуємо до виходу. Я купила собі чотири плаття, сарафан, три блузки, костюм, легку куртку, френч, штани, джинси – дві пари, дві спідниці, кілька футболок, три светри, гольф, взуття. Вирішую, що цього достатньо для початку.

Дорогою ми ще заїжджаємо в одне кафе. Мені так захотілося морозива, а Віталік, зрозуміло, вирішив пригостити. Цього разу я вже навіть не сперечаюся з ним, марна справа. Кумедний він. Такий турботливий та такий милий. І ось ми вже прямуємо від кафе до машини алеєю парку, весело теревенячи. Блін, на сусідній доріжці помічаю знайому особу – тітка Люда кудись прямує, заклопотана, нервово розмовляє телефоном, жестикулює, видно, що дуже спішить.  Перелякано хапаюся за Віталіка й ледь шепочу: 

– Прикрий мене. На сусідній алеї моя дорогоцінна тітка. Не хочу, щоб вона побачила мене, проблем не оберуся. 

Віталій навіть не озирається в той бік. Він все зрозумів, реагує миттєво: загортає мене у свої обійми так, що я опиняюся надійно захованою від стороннього погляду, а його широка спина закриває мене від тітки повністю. Крім того, вона так заклопотана своєю проблемою, поспішає й свариться з кимось в слухавку, що здається, якби я пройшла поруч, навряд чи б помітила. Крадькома спостерігаю за нею зі своєї схованки: прямує на паркування, сідає у своє авто та швидко їде, а я з полегшенням видихаю:

– Ху, здається пронесло. Дякую! – піднімаю очі на Віталія, а він так заворожено дивиться на мене своїм волошковим поглядом. Боже, який він зараз… чарівний, заворожений, наче закоханий. Та ні! Не може бути, ми ж просто друзі, класні друзі. Та попри те, мені так добре в його обіймах, так тепло, так трепетно, так надійно… Не хочу, аби ця мить закінчувалася. 

– Валю! – доноситься до моїх вух.

– Що? – тільки на це й спромагаюся, та у відповідь Віталік ледь торкається губами моїх губ, так обережно, так ніжно, боязко, а я стою заціпеніло в ступорі, не відповідаю. Хоч мені вже 17, але я ще жодного разу не цілувалася з хлопцем. Нехай мені зараз і неймовірно подобається дотик його губ, але я не знаю, ще не розібралась в собі, не зрозуміла до кінця, що між нами, а може просто злякалась... Віталій відсторонюється в ніяковінні: