Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Після десь годинної розмови, у якій командир брав участь хіба спорадично, Моаш легенько штурхнув його в бік і шепнув:

— Ну що, готовий?

— До чого? — насупився Каладін.

— До того самого. Зустріч відбудеться в задній кімнаті. Я бачив, як вони недавно зайшли. На тебе чекають.

— Хто… — Капітан змовк, здогадавшись, що затіяв лейтенант. Каладін обіцяв Моашеві зустрітися з його друзями, які здійснили замах на короля. По шкірі продер мороз, а в повітрі раптом повіяло холодом. — То ось чому ти потягнув мене сьогодні за собою?

— Еге, — відказав Моаш. — Я гадав, ти й сам усе збагнув. Ходімо.

Каладін зазирнув у недопитий кухоль жовто-коричневої рідини, а зрештою осушив його і підвівся. Він мав знати, що то за люди. Цього вимагав його обов’язок.

Моаш перепросив у товариства, сказавши, наче помітив давнього друга й хоче познайомити його з Каладіном. Скеля — на позір нітрішечки не п’яний — засміявся й махнув, щоб ті йшли, куди хочуть. Він допивав… шостого кухля? Чи сьомого? Лопен був напідпитку вже після третього. А Сиґзіл заледве закінчив другого й начебто не мав охоти продовжувати.

«От і по змаганнях», — подумав командир, рушаючи за Моашем. У таверні й досі було людно, але не так напхом напхано, як раніше. В кінці зали ховався коридор, який вів до окремих кабінетів — там обідали багаті купці, які не хотіли наражатися на грубощі загальної зали. Біля дверей одного з них стояв бронзовошкірий чоловік — мабуть, нечистокровний азіш або, може, дуже смаглявий алетієць. Попри довжелезні ножаки на поясі, Моаша він пропустив, не кажучи й слова.

— Каладіне, — пролунав голосок Сил. Але звідки? Спрен вочевидь щезла, заховавшись навіть від його очей. Хіба вона чинила так раніше? — Будь обережний.

Той увійшов разом із Моашем до кабінету, де за столом пили вино троє чоловіків і жінка. Позаду них стояв іще один охоронець. Закутаний у плащ і з мечем на поясі, він схилив голову, неначе не звертаючи ні на кого уваги.

Двоє з тих, хто сидів за столом, включно з жінкою, були світлоокі. Замах не обійшовся без Сколкозбройця, тож саме цього й варто було чекати, проте Каладіна все одно пересмикнуло.

Світлоокий негайно підвівся. Він, певне, був трішки старший за Адоліна й мав смоляне волосся алетійця, яке носив напомадженим. На ньому були відкритий жакет, на позір дорога чорна сорочка, розшита білими ліанами, які звивалися між ґудзиків, і шийна хустина.

— То це і є славетний Каладін! — вигукнув чоловік, проходячи наперед і простягаючи капітанові руку. — Буря забирай, але й приємно познайомитися з вами! Осоромити Садеаса, врятувавши самого Чорношипа! Це знаменито, чоловіче. Знаменито!

— Хто ви? — спитав Каладін.

— Патріот, — відказав світлоокий. — Звіть мене Ґрейвз.

— Це ви той Сколкозбройний?

— Діло насамперед, еге ж? — промовив Ґрейвз, махнувши Каладінові сідати за стіл.

Що ж до Моаша, то він сів без запрошення, кивнувши іншому чоловікові за столом — із глибоко посадженими темними очима й коротким волоссям. «Найманець», — здогадався Каладін, зауваживши важке шкіряне спорядження й бойову сокиру коло стільця. Ґрейвз повторив запрошення, але Каладін зволікав, вивчаючи панну, яка церемонно возсідала за столом і потягувала вино, тримаючи чашу обома руками. Її лівицю покривав застібнутий на ґудзики рукав. Світлоока була гарненька, з підібганими червоними вустами й високою зачіскою, втиканою металевими прикрасами.

— Я впізнав вас, — сказав капітан. — Ви одна з Далінарових писарок.

Та уважно глянула на нього, силкуючись здаватися спокійною.

— Данлан справді входить до почту великого князя, — погодився Ґрейвз. — Прошу, сідайте, Каладіне. Вина?

Капітан сів, але випити відмовився.

— Ви намагаєтеся вбити короля.

— А він прямолінійний, еге ж? — звернувся світлоокий до Моаша.

— А ще людина дії, — відказав той. — Саме цим він нам і до вподоби.

Ґрейвз обернувся до Каладіна.

— Як я вже казав, ми патріоти. Патріоти Алеткару — того, який міг би постати.

— Патріоти, які хочуть убити главу королівства?

Ґрейвз нахилився ближче, поклавши на стіл зчеплені в замок руки. Грайливості в його манері поменшало, і це було добре — адже той усе одно перегравав.

— Гаразд, перейдімо одразу до суті. Як ви, поза сумнівом, зауважили, Елгокар — неймовірно поганий правитель.

— Не мені судити про короля.

— Та годі вам, — промовив Ґрейвз. — Ви хочете сказати, що не бачите, як він поводиться? Примхливий, істеричний параноїк з інфантильними забаганками замість лідерських якостей. Він розводить чвари заміть того, щоб радитися, й пускає королівство за вітром.

— Ви маєте хоч найменше уявлення про політику, яку він проводив, доки Далінар не став його контролювати? — поцікавилася Данлан. — Останні три роки я провела в Холінарі, допомагаючи королівським канцеляристкам розгрібати тамтешні паперові завали. Був час, коли він підписував майже будь-що, якщо його належно умаслювали.

— Він некомпетентний, — сказав темноокий найманець. Каладін не знав його імені. — Через нього гинуть хороші люди, а покидьку Садеасові зійшла з рук державна зрада.

— Тож ви намагаєтеся його вбити? — зажадав відповіді капітан.

Ґрейвз глянув йому у вічі.

— Так.

— Якщо король знищує власну країну, — промовив найманець, — хіба не мають підданці права — та що там: не зобов’язані — скинути такого правителя?

— Що сталося б, якби його усунули? — докинув Моаш. — Постав собі це запитання, Каладіне.

— На трон, певне, зійшов би Далінар, — відказав капітан.

У Холінарі в нинішнього короля був малолітній син — іще зовсім дитя. Навіть якби Далінар проголосив себе регентом при законному спадкоємцеві, правив би від його імені не хто інший як він.

— З Далінаром Холіном на чолі королівство зажило б куди ліпше, — зауважив Ґрейвз.

— Фактична влада й так у нього, — заперечив Каладін.

— Ні, — втрутилася Данлан, — Далінар утримується від рішучих дій. Він знає, що мав би посісти престол, але з любові до покійного брата не наважується так учинити. А решта великих князів тлумачать таку поведінку як слабкість.

— Нам потрібен Чорношип, — сказав Ґрейвз, гупнувши кулаком по столу. — Бо інакше королівство не встоїть. Елгокарова смерть підштовхне Далінара до дії й поверне нам ту людину, яка двадцять років тому об’єднала князівства.

— Навіть якщо того Чорношипа вже не повернути, — додав найманець, — гірше, ніж тепер, точно не стане.

— А тому так, — промовив Ґрейвз до Каладіна. — Ми зловмисники, вбивці — принаймні майбутні. Ми не затіваємо державного перевороту і не хочемо вбивати невинних стражів — ми просто хочемо усунути короля. Тихцем — бажано внаслідок «нещасного випадку».

Данлан скривилася й ковтнула вина.

— На жаль, досі наші спроби були не надто успішні.

— Саме тому я й захотів зустрітися з вами, — пояснив капітанові Ґрейвз.

— Ви сподіваєтеся, що я вам допомагатиму?! — спитав Каладін.

Світлоокий здійняв долоні.

— Подумайте над нашими словами — більшого я не прошу. Поміркуйте над королівськими діями, придивіться до них. І спитайте себе: «Скільки ще протягне королівство на чолі з таким нікчемою?»

— На престол має зійти Чорношип, — тихенько сказала Данлан, — і це зрештою станеться. А ми хочемо