Читати книгу - "Тінь гори"

— Фу-у-у!

— А хіба ви не няньки? — невинно запитав я.— Дідьє запевнив, що ви працюватимете в понеділок, середу та п’ятницю по двадцять рупій за годину.

— Фу-у-у! — видали вони, відійшовши, щоб сісти з двома миловидними гарно одягненими хлопцями, які грали на барабанах табла.

— Глянь, що ти накоїв! — обурився Дідьє.

— Вбита мною людина? — заперечив я.— Ти сам про все розповіси?

— Ну, Ліне,— пробурчав він,— Дідьє — творець небилиць, і всі це знають, але погляньмо правді в очі: ти не даєш мені багато простору для творчості. Я використав трішки поетичної свободи. Якщо розповідати людям правду, то лише ми з Навіном вважатимемо тебе цікавим, і я навіть не певен щодо Навіна.

— Та що це взагалі таке? Паскудити Шантарама? Здай назад, Дідьє. З мене й так на сьогодні досить.

Він не встиг відповісти, бо раптом почувся крик.

— Мені здається, що це пожежа!

Ми обернулись у напрямку вогню, який підіймався десь на узбережжі, неподалік нас.

— Це риболовецька колонія,— помітив Навін.

— Горять човни,— погодився я.

— Залишайся з Дівою! — гукнув до Дідьє Навін, поки я біг до мотоцикла.

— Дівчата будуть зі мною в безпеці,— гукнув у відповідь він, обійнявши Дівиних Дів.— Але прошу, не дозвольте себе вбити!

Розділ 56

Ми з Навіном проїжджали гурти, що потоком виливалися з великих нетрищ, поспішаючи на пожежу в сусідній бухті. Ми зупинилися посеред вулиці, біля бетонного роздільника. З дороги було видно охоплені вогнем човни.

На узбережжі, де рибалки жили в недолугих хатинах, було темно, але бухта виходила на шосе з перехресною вулицею, і вогні малювали холодні картини пожежі буквально за двадцять метрів.

Човни вже перетворилися на почорнілі зморщені каркаси міцних суден, якими вони були раніше. Почервонілі роти розжареного вугілля палали у них на боках.

Човнам кінець, але вогонь не знищив будинків, і люди несамовито намагалися їх урятувати.

Ми з Навіном зав’язали навколо обличчя носовички, побігли через дорогу і приєдналися до рятувальних бригад, озброєних відрами. Я став між двома жінками, беручи відро в одної і передаючи іншій. Вони працювали блискавично і було важко не пасти задніх.

На узбережжі чути було крики жінок і дітей, відрізаних вогнем. Жінки з дітьми рятувалися в неглибоких хвилях.

Пожежники побігли крізь полум’я і дим, щоб їм допомогти. Вривались у хатини, аби рятувати дітей. Пожежників охоплювало полум’я, рукави й холоші швидко загорялися через розлиту в тісних будинках олію та гас.

Один рятівник з’явився з клубів диму, тримаючи на руках дитину. Його волосся горіло, але чоловік не зважав. Він пробіг повз, але я не міг розірвати ланцюга з відер і допомогти.

Поки я передавав відра з водою, мені в ніздрі проник запах горілої шкіри і засів у голові, неначе дохлий кінь, знайдений у преріях пам’яті.

Чи є ліміт на кількість жахливих речей, які ти можеш побачити і витримати за одне життя? Звісно ж, ліміт є: одна річ і жодної.

Відра зупинилися. Усі попадали навколішки або дивилися на небо. Почався дощ. Я й не помітив.

Мені й досі смерділо паленою шкірою, і з якоїсь причини я згадав відрубану голову на узбіччі у Шрі-Ланці. Я й досі перебував у преріях минулого.

Лило як з відра. Полум’я сичало. Пожежники розбивали найнебезпечніші будівлі та вгамовували пожежу. Люди танцювали. Я б теж міг бути у піднесеному гуморі, а якби Карла була тут, то міг би навіть приєднатися до танців.

Я пішов узбережжям, задивившись удалечінь, ген поза спалені човни, на стіну з дерев у дальньому кінці берега. З диму і тіней почали з’являтися сірі фігури.

Сірі фігури — привиди чи демони — повільно підступали до нас.

Нутрощі човнів просякли сотнями років риб’ячого жиру, вони горіли і тліли, а дим навколо нас став блакитно-чорного кольору.

Чоловіки, які насувалися на нас крізь чорний туман і дощ, були цим усім покриті, бо самі все підпалили. Вони були сірими через попіл, і дим, і пил з дерев, у яких ховалися.

Дощова вода заплямувала їхні обличчя, перетворивши на сірих тигрів, що повільно рухалися крізь димові джунглі. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що це були скорпіони.

Останнім вийшов з темряви Гануман — високий, як флагшток, та ще й кульгавий.

Час дійсно інколи уповільнюється, коли любов і страх з’єднуються з історією, навіть коли це історія такого маленького місця, як риболовецька бухта в Колабі. Серце б’є як молот, і ти починаєш бачити все водночас. Ти вже в якомусь іншому місці, уже десь убитий. Твій розум як ніколи гострий і як ніколи відзначає кожен вихор диму.

Я побачив скорпіонів, які наближалися до нас. Побачив людей, які продовжували танцювати позаду. Побачив дітей, собак і літніх людей, які сиділи на піску. Побачив п’ятнадцятьох пожежників, які стояли поміж хатами, а їхні обпалені уніформи ще й досі димілися.

Скорпіони були десь за шістдесят метрів. Вони озброїлися ножами й сокирами. Підпал був першою дією, і вони повернулися, щоб завершити виставу.

Я витягнув свої ножі з піхов і побіг у напрямку скорпіонів. Я сам не знав, що кою. Найважливішим для мене тієї миті було подарувати людям позаду час, щоб зреагувати і втекти. Я почав кричати. Здається, навіть горлати.

Після третього чи четвертого кроку я перестав думати, і щось ніби трапилося зі звуком. Я нічого не чув. Бажання — крила без птахів — пролітали крізь мене, як списи світла.

Тримаючи по ножу в обох руках, я біг тунелем, позбавленим звуку. Я навіть власного дихання не чув. Здавалося, що минула ціла вічність, але я знав, що коли наближуся, то все відбуватиметься занадто швидко.

До мене хтось приєднався. То був Навін, але він не біг поруч, а хапав мене за жилет і тягнув до землі. Я гримнувся так, що аж світ повернувся назад і всі вигуки, крики, сирени накотилися водночас. Після падіння Навін наполовину опинився зверху.

Він на щось показував. Я простежив поглядом за його витягнутою рукою і побачив копів, багато копів, які чимдуж бігли і стріляли. Скорпіони падали чи здавалися. Блискавичний Диліп уже лупцював одного з них.

Ми з Навіном ще й досі лежали на землі. Він посміхався, і плакав, і реготав, і все водночас. Він міцно стискав мене за плече.

Після тієї ночі