Читати книгу - "Ловець снів"

— П’ятнадцять миль, — відповів він. — Може, тільки дванадцять. Але це не має значення, Овене. Ми їх випередимо. Головне питання в тому, чи зуміємо ми зловити Сірого. Нам би трохи талану. Або допомоги.

— А якщо ми зловимо його, Генрі? Усе одно станемо героями?

Генрі стомлено всміхнувся:

— Гадаю, доведеться спробувати.

Розділ 21

Опора № 12

1

Сірий проїхав на «субару» майже три милі по Іст-стрит — брудній, горбкуватій, вибоїстій, а тепер ще й укритій тридюймовим шаром свіжого снігу, — коли потрапив в аварію через засмічену дренажну трубу. «субару» заввиграшки подолав кілька багнистих ділянок на північ від Ґудно-Дайка, потім в одному місці провалився в таку яму, що в нього зірвало глушник і більшу частину вихлопної труби, а остання дорожня перешкода виявилася нездоланною. Машина шубовснула носом у величезну тріщину й сіла на дренажну трубу, оглушливо ревучи позбавленим глушника мотором. Тіло Джонсі жбурнуло вперед, на ремінь безпеки. Діафрагма його стислася. Він задихнувся і вихлюпнув потоки блювотини прямо на панель приладів, уже нічого твердого, тільки кілька ниток слини з жовчю. На мить світ позбувся всіх фарб, гучне ревіння двигуна віддалилося. Сірий скажено пручався, боячись, що якщо знепритомніє хоча б на мить, то Джонсі знову поверне владу.

Пес вискнув. Очі його, як і раніше, були заплющені, але задні ноги конвульсивно сіпались, а вуха тремтіли. Живіт роздувся до неймовірних розмірів, по шкірі пробігали хвилі. Його час наближався.

Потроху кольори й реальність стали знову повертатися. Сірий кілька разів глибоко вдихнув, повертаючи нещасному й недужому тілу якусь подобу спокою. Скільки ще залишилося? Водосховище вже близько, але якщо автівка справді застрягла, доведеться йти… а собака вже не міг зрушити з місця. Крім того, пес повинен спати, а зараз він небезпечно близький до того, щоб прокинутися знову.

Сірий подумки погладив сонні центри примітивного мозку, водночас витираючи свій слинявий рот. Частиною розуму він усвідомлював, що Джонсі, замкнений і засліплений, чекає на свій час, щоб напасти на нього й перешкодити його планам, але, як це не дивно, іншою частиною жадав їжі, бекону, того самого продукту, який отруїв його.

«Спи, друже», — заспокоював він собаку. І байрума теж. Обоє послухалися. Лед замовк. Лапи перестали смикатися. Хвилі, що прокочувалися по животу пса, стали вщухати… вщухати… завмерли. Затишшя не триватиме довго, але поки що все заспокоїлося. Хоча б поки що.

«Здавайся, Дороті».

— Заткнись! — гримнув Сірий. — Поцілуй мене в корму!

Він дав задній хід і натиснув на акселератор. Мотор завив, злякавши птахів із найближчих дерев, але нічого не вийшло. Передні колеса застрягли намертво, задні піднялись і крутились у повітрі.

— Блядь! — вигукнув Сірий і вдарив по керму кулаком Джонсі. — Триндець і святі банани! Трахни мене, Фредді!

Він перевірив, чи далеко переслідувачі, але не отримав чіткої відповіді, тільки відчуття наближення. Дві групи, і в одній, тій, що ближче, був Даддітс. Сірий боявся Даддітса, відчував, що саме він був головною причиною того, що це завдання так абсурдно ускладнилося. Якщо він зуміє втекти від Даддітса, усе скінчиться добре. Непогано б знати, як близько до нього перебуває Даддітс, але вони блокували його, і сам Даддітс, і Джонсі, і той, кого звали Генрі. Ця трійця складала таку силу, з якою Сірому не випадало досі мати справ. Тому він і боявся.

— Але я все ще попереду, — повідомив він Джонсі, вибираючись із машини.

Послизнувся. Вилаявся по-Бобриному. Хряснув дверцятами. Знову пішов сніг, великі білі сніжинки наповнили повітря, як конфеті, й танули на щоках Джонсі. Сірий обійшов багажник, ляпаючи черевиками по слизоті. Постояв трохи, роздивляючись зім’ятий залишок дренажної труби, що стирчала на дні канави, в яку потрапила його машина (він також якоюсь мірою став жертвою загалом непотрібної, але страшенно заразливої допитливості свого господаря), і повернувся назад до пасажирського боку.

— Я поб’ю твоїх приятелів-лайнюків однією лівою.

Шпилька залишилася без відповіді, але Сірий відчував Джонсі так само, як інших. Джонсі мовчав, та стояв кісткою в горлі.

Плювати. Хрін із ним. Зараз головне — пес. Байрум ось-ось проб’є собі шлях назовні. Як переправити собаку?

Назад до сховища пам’яті Джонсі. Спочатку не було нічого… потім образ із «недільної школи», куди Джонсі ходив у дитинстві, щоб дізнаватися про «Бога» і «Єдинородного Сина Божого», який був, судячи з усього, якоюсь подобою байрума, творцем байрусної культури, яку розум Джонсі ідентифікував водночас як «християнство» і «сон рябої кобили». Картинка була дуже чіткою, взятою з книги, званої «Біблія». На ній «Єдинородний Син Божий» ніс ягня, точніше, тягнув на спині. Передні ноги ягняти лежали на одному боці грудей «Сина Божого», задні — на іншому.

Що ж, підійде.

Сірий витяг сплячого собаку і завдав собі на плечі. Пес уже зараз здавався неймовірно важким — м’язи Джонсі ідіотськи, противно ослабли, і до того часу, як він дістанеться до місця, буде ще гірше… але він дістанеться. І ніщо йому не завадить.

Він рушив по Іст-стрит крізь дедалі густіший сніг, несучи сонного колі на шиї, як хутряне боа.

2

Свіжий сніг був надзвичайно слизьким, і, опинившись на шосе 32, Фредді мусив зменшити швидкість до сорока. Курцові хотілося вити від безпорадності. На довершення всього Перлмуттер вислизав у нього з рук, впадаючи в якусь подобу коми. І треба ж було цьому статися саме тієї хвилини, як він, хай би йому грець, зумів проникнути в думки того, кого Овен і його нові друзяки називали Сірим.

— Він дуже зайнятий, щоб ховатися, — сказав Перлі. Говорив він невиразно, розтягуючи слова, як людина, що засинає. — Він боїться. Не знаю щодо Андергілла, босе, але Джонсі… Генрі… Даддітс… він їх боїться. І правильно боїться. Вони вбили Річі.

— Хто такий Річі, салаго?

Курц плювати хотів на Річі, але треба було не дати Перлмуттерові заснути. Він відчував, що вони їдуть туди, де Перлмуттер не знадобиться, але поки той іще потрібен.

— Не… знаю…

Останнє слово закінчилося хропінням. «Хамві» кинуло вбік. Фредді вилаявся, викрутив кермо і зумів вирівняти автівку біля самого узбіччя. Але Курц, нічого не помічаючи, перегнувся через сидіння і вліпив ляпаса Перлмуттеру. Вони якраз проїжджали повз крамничку з написом у вітрині: «ХОЧЕШ СМАЧНОГО — НАВІЩО ЧЕКАТИ?»

— О-о-ой! — очі Перлі розплющилися. Білки їх пожовкли, але Курца це хвилювало