Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

І ось настав час, коли в них вийшли останні харчі. Неприступні шпилі лишилися позаду, перевали були тепер більш положисті, перед ними відкривався шлях на захід. Але й сили їхні вичерпалися, їсти не було чого, і, прокинувшись одного ранку, вони вже не могли підвестися. Смок насилу встав на ноги, впав, і вже рачкуючи почав розкладати багаття. Лабіскві ж так ослабла, що не могла навіть сісти — кілька разів пробувала й падала навзнак. Смок ліг на землю поряд з нею, прикро осміхнувшись: навіщо витрачати зусилля на нікому не потрібне багаття? Готувати однаково нема чого, а день теплий. Пестливий вітерець зітхнув у ялиновому вітті, і звідусіль з-під снігу, що танув на очах, долинав милозвучний дзюркіт невидимих струмків.

Лабіскві лежала в глибокому забутті, майже не дихаючи, і часом Смокові здавалося, що вона вже мертва. Надвечір його розбудило цокотіння білки. Тягнучи за собою важку рушницю, він посунув до неї по розталі. Він то рачкував, то підводився й, ступивши крок, падав, а білка сердито цокотіла й без поспіху, немов піддражнюючи його, стрибала собі геть. На постріл навскидку йому бракувало сили, а білка ні хвилини не сиділа спокійно. Не раз Смок падав у розталь і плакав від власної безпорадності. І не раз непритомнів, відчуваючи, як гасне в ньому вогник життя. Він не знав, як довго пролежав у безпам'яті востаннє, але коли очуняв, був уже вечір, його всього колотило, і мокрий одяг закрижанів на ньому й примерз до снігової кори. Білка зникла. Виснажений і змучений, він усе ж спромігся відповзти назад, до Лабіскві. Він так висилився, що проспав цілу ніч мертвим сном, і ніякі кошмари не тривожили його.

Сонце вже підбилося високо, та сама білка цокотіла з-поміж дерев, коли він прокинувся, відчувши, що Лабіскві торкнулася рукою його щоки.

— Поклади руку мені на серце, коханий, — сказала вона ясним, але ледь чутним, наче зоддалеки, голосом. — У моєму серці — кохання, і моє кохання в твоїй руці.

Здавалося, минуло багато годин, перше ніж вона заговорила знову.

— Пам'ятай, на південь дороги нема. Оленячий народ це добре знає. Іди на захід… там вихід… ти майже дійшов… ти дійдеш.

Смок поринув у сон, схожий на смерть, але ще раз Лабіскві розбудила його.

— Поцілуй мене, — сказала вона. — Поцілуй, і я помру.

— Ми помремо разом, кохана, — відповів він.

— Ні! — Безсилим порухом руки вона примусила його замовкнути. Слабкий голос її звучав зовсім тихо, і все ж Смок почув кожне слово. Насилу дотягтись до каптура своєї парки, вона вийняла невелику торбинку й поклала йому на руку. — А тепер поцілуй мене, коханий. Поцілуй мене й поклади руку на серце.

Смок припав устами до її уст, і темрява знов огорнула його, а прийшовши до пам'яті, він зрозумів, що залишився сам і незабаром помре. І він стомлено зрадів з цього.

В руці у нього була торбинка і, подумки осміхнувшись із своєї цікавості, він смикнув за зав'язку і розкрив її. З торбинки посипалися шматочки їжі. Він упізнав кожен шматок, кожну крихточку — все це Лабіскві вкрала сама в себе. Тут були кавалки коржів, сховані ще аж перед тим, як Маккен загубив мішок з борошном; надкушені волокна оленини й дрібки оленячого сала; ціла задня заяча лапка; задня й частина передньої лапки білої ласиці; лапка й надкушене крильце снігової пташки… жалюгідні недогризки, трагічні офіри: вона віддавала своє життя, ці крихти відбирало в неї, змученої голодом, безмежне кохання.

З божевільним сміхом Смок відкинув усе це на сніг, що вже брався корою, і темрява знов сповила його свідомість.

Йому приснився сон. Юкон пересох. Він ходив по річищу, серед брудних калюж та поборознених кригою скель, і підбирав великі самородки. Вони були дуже важкі, і він уже притомився, коли раптом зрозумів, що їх можна їсти. І він жадібно допався до них. Зрештою, навішу й золото, що його люди так високо цінують, якщо ним не можна наїстися?

Коли він прокинувся, був знову день. В голові йому якось дивно проясніло, в очах не туманилося. Він не відчував більше знайомого голодного тремтіння в усьому тілі. Радісна полегкість сповнювала все його єство, неначе в нього вливалася весна. Блаженне почуття охопило його. Він обернувся, щоб розбудити Лабіскві, побачив її і все згадав. Він почав шукати очима крихти їжі, розкидані по снігу. Вони зникли. І він зрозумів, що це й були золоті самородки, які він їв у маячному сні. В тому маячному сні він повернувся до життя, бо Лабіскві віддала йому своє життя; вона вклала йому в руку своє серце й відкрила йому очі на диво предивне, назва якого — жіноча душа.

Він здивувався, що може так легко рухатися — йому стало снаги віднести її загорнуте в хутро тіло до оголеного на осонні піщаного спаду, підрубати його сокирою й поховати Лабіскві під обвалом.

Три дні знову без крихти їжі пробирався він на захід. Третього дня упав під самотньою ялиною на березі річки, вже вільної від криги, і зрозумів, що це — Клондайк. Змора долала його, але він ще встиг розв'язати свій мішок, загорнутися в хутро й подумки попрощатися з білим світом.

Його розбудило сонливе джеркотіння. Сутеніло. В ялиновому вітті в нього над головою примостилися на ніч білі куріпки. Голод підстьобнув його до дії, хоч діяти він міг дуже повільно. Минуло цілих п'ять хвилин, перше ніж він спромігся, нарешті, прикласти рушницю до плеча, і ще п'ять хвилин, лежачи горілиць, він старанно цілився вгору й ніяк не наважувався потиснути на гачок. Потім вистрелив — і схибив. Жодна куріпка не впала, але жодна й не відлетіла. Дурні пташки тільки сонливо ворушилися й шаруділи в глиці. Плече йому боліло. Вдруге він теж схибив, бо, чекаючи відбою, мимоволі здригнувся, коли потискав на гачок. Певно, вчора чи позавчора він упав і ушкодив плече, хоча й не міг пригадати, де й як це сталося.

Куріпки не відлетіли. Він згорнув хутро і обережно вмостив його між правим боком та рукою. Притиснувши приклад