Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Десять років минуло звідтоді, як Атей, залишивши свою столицю на березі Борисфена, перейшов Істр і почав підкоряти фракійців, утверджуючи своє панування на захід і на південь від ріки, аж доки не захопив значну частину заістрянської Фракії. І фракійське царство одрисів, ослаблене внутрішніми чварами, було безсиле дати відсіч прийшлим кочовикам. До всього ж на фракійців із заходу тиснув молодий македонський цар Філіпп, зі сходу наліг Атей – опинилися фракійці, як між двома вогнями. І там пече, і там гаряче.

З року в рік міцніло Атеєве царство на заході від Істра, це підштовхувало скіфів до захоплення все нових і нових земель. Ніхто не мав сили дати відсіч Атею – наймогутнішим виявився він у тих краях. Хіба що Македонія могла зрівнятися із Скіфією по силі. Та з Філіппом в Атея був договір про дружбу і спільні дії в боротьбі проти фракійців. Так минуло десять літ. У фракійських краях вже почали з’являтися скіфські поселення, а на колишніх фракійських нивах скіфи-землероби знімали свої врожаї. А царські скіфи кочували, їхній владика кружляв у степу, як кружляє в піднебессі орел, зірко оглядаючи звідти свої володіння. І тільки забачить, що якесь тамтешнє плем’я непокору виявить, коршаками налетять царські воїни, посічуть і в степах непокірних розженуть.

Фракійці вже нічого не могли вдіяти із скіфами, захвилювалися й трибали, бо скіфи і в їхніх землях з’явилися – данину вимагають. Гети забили тривогу – теж не хотіли скіфськими данниками ставати. І всі – і фракійці, і трибали, і македонці, і гети, і самі скіфи розуміли: не вживуться вони мирно у тих краях, все йде до війни. Це розумів і сам Атей.

Боротьба з фракійцями на Заході скіфських земель була основним сенсом Атея-царя – особливо на заключному етапі його предовгого правління.

Певний час Атей діяв обачно, у спілці з македонським царем Філіппом ІІ. Удвох вони завдали нищівної поразки царству одрисів і поширили свої володіння на Дунай. Це було найбільшим досягненням мудрої політики Атея, його найвищий злет як запорожця на скіфському троні. Але втриматися на ньому він так і не зміг, хоч все й передбачав. І все тому, що два леви аж ніяк не могли ужитися на одній території, яку кожен з них вважав своєю, а суперника зайвим. Не вжилися й Атей з Філіппом ІІ (чи Філіпп ІІ з Атеєм). Бо той і той бачив себе – тільки себе! – єдиним володарем Задунав’я, а Філіпп, на відміну від Атея, ще й володарем усього світу, який він збирався завойовувати. Він був відносно ще молодим, ще й півстоліття не встиг розміняти, тоді ж як Атей вже завершував своє велике коло життя. То нащо йому був суперник? Та й виношував македонський цар потаємний задум підкорити заодно і Скіфію і самому стати владикою усіх її країв, аж до Танаїса на сході. Тож, урешті-решт, сталося те, що й мало статися – між учорашніми спільниками і майже друзями проповзла змія розбрату. І невдовзі відносини між учорашніми спільниками по зброї так зіпсувалися, що стали вони непримиренними ворогами. Зчепилися в смертному герці – молодий хижак із старим. Спершу війна між ними проходила з перемінним успіхом – коли скіфи верх брали, коли македонці, сили, здавалося, були рівними. Проте у вирішальній битві в пониззі Дунаю у 339 році до н. е. Філіпп Македонський таки переміг скіфів. (Македонці тоді полонили кілька тисяч жінок з дітьми, захопили 20 тисяч племінних кобил – для оновлення своїх табунів.)

У тій битві у віці майже 100 років загинув і сам Атей.

І це так подіяло на скіфів (до того вони були щиро переконані, що їхній цар – не підвладний Тій, що з косою), що їх охопила паніка, якою спритно скористалися вороги…

Поразка, що її завдав скіфам Філіпп ІІ, виявилася для них просто-таки фатальною. Точніше, кінцем їхньої могутності, після якого почалися для них суцільні непереливки, невдачі й поразки.

І сама Скіфія, вчора ще могутня, як згори у прірву покотилася.

Кінець хоч і не швидко, але не забарився. У ІІІ ст. до н. е. у Скіфію (як не везе, так не везе!) з-за Дону вдерлися полчища сарматів, які й поклали край пануванню там скіфів.

Ослаблена війнами та внутрішніми негараздами, занепадом економіки Велика Скіфія, так і не утвердившись, як держава, розпалася – як міжплемінне об’єднання.

Рік за роком витісняли сармати скіфів, витісняли, доки й не витіснили їх з Північного Причорномор’я у Крим. Щоправда, нащадки Атея ще якось утримували за собою невелику територію на Нижньому Дніпрі, де ще ухитрялися жити впродовж кількох століть, але перспективу й майбутнє вони вже втратили, то була, по суті, агонія, занепад колишньої могутності царських скіфів. Їх було колись більше за всіх, і вони тоді були кращі за всіх, але часи змінилися і більше стало сарматів, і вони виявилися кращими… А нового Атея (чи Іданфірса), які б об’єднали сколотів, боги вже Скіфії не послали.

Натомість послали ворогів – вельми достойних.

Першими з них стали сармати.

«Грізний світ! – через віки та віки вигукне один з авторів, який писатиме про зародження українського козацтва (його слова підходять і до тієї ситуації, в якій опинилися скіфи). – Люди непевними були ані дня, ані години, завше ходили