Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Командир батальйону потоптався на блок–посту, подзвонив сюди й туди — ніхто йому нічого путнього порадити не міг, і тоді рушив і собі пішака навздогін за своїм батальйоном. Куди ж і діватися командирові, коли його солдати пішли?

Коцюбинський подивився йому вслід, почухав потилицю і засміявся. Чудасія! Адже знову — не за царського режиму, а в дні революції — був він… нелегальний. їй–право, чудасія, мабуть, він — перший в часи революції нелегальний більшовик…

Він пішов у напрямі до міста, на Печерськ — у більшовицький комітет: треба було спішно повертатись у сто вісімдесятий піший полк, в Петроград, — на своє місце в полковому комітеті та «Воєнке», тобто Військовій організації при ЦК і ПК партії більшовиків.

А на Володимирській, 57, в просторому кабінеті голови Центральної Ради, вже чекав великий стіл «покоєм», застелений туго накрохмаленою скатертиною та сервірований на півста персон.

Сервіровку виконано оригінально — на спеціальне замовлення — головним метрдотелем ресторану «Континенталь». Горілка була тільки в гранчастих карафках старовинного зеленого скла мерефянської гути графа Тишкевича. Вино — тільки в межигірських зеленої глини куманцях та ведмедиках. Квас — в опішнянських глечиках. Келишки дібрано з запорозької колекції професора Яворницького. Перед кріслом Грушевського стояла чотиригранна засмолена пляшка з жовтуватою рідиною. Це була та сама славнозвісна пляшка, що її викопав Яворницький на Хортиці з старовинних запорозьких льохів: горілка, варена ще запорожцями. Та сама запорозька пляшка, з якої покуштував запорозького міцного варива з рук Яворницького сам імператор Микола Другий. Втім, справжньої запорозької горілки професор Яворницький імператорові всеросійському пошкодував: частувавши царя, він справжню горілку виточив і налив у пляшку звичайної «миколаївської», настояної на калгані. Чи була тепер горілка справжня, чи професор пошкодував і для Центральної Ради — про це історії невідомо.

Автором історично витриманої сервіровки бенкетного стола була панна Софія Галечко.

В цю хвилину панна Софія востаннє прискіпливим хазяйським оком оглянула, чи все до ладу, і повернулась в свій кабінетик, суміжний з кабінетом шефа, щоб прийняти відвідувача, який — дарма що такого святкового дня — завітав до Центральної Ради у невідкладній і надзвичайно важливій справі.

Це був поручик барон Нольде.

Здавши ще вчора ввечері сімдесят сім комітетчиків–бунгівників у Косий капонір та одержавши на це розписку від старшого офіцера штабу штабс–капітана Боголєпова–Южина, поручик Нольде, певна річ, рушив насамперед до шантану «Шатодефлер». Протягом ночі він програв у шмендефер фронтове двомісячне утримання, напився п'яний в дим і перестріляв з браунінга всі лампочки в усіх жирандолях — на загальну суму двадцять п'ять карбованців відшкодування та тисяча двісті п'ятдесят карбованців штрафу. Проспавшися і прокинувшися в номері «Континенталь», він вигнав проститутку, яка знайшлась у ліжку, компенсувавши її труд двома золотими запонками, прийняв гарячу ванну — і, цілим єством відчувши себе знову молодим, майже новонародженим, сів пити каву та розгорнув вранішню газету. Треба було віддатись філософському самоспогляданню та зметикувати, яким же способом добути «петі–меті» для дальшого існування та на поворотний рейс у свою частину.

Перше, що кинулося в очі барону Нольде з газети, був той факт, що заснув він у Росії, а прокинувся в тому ж ліжкові, одначе — на Україні. Виявляється, поки він приймав щойно гарячу ванну в готелі «Континенталь» на Миколаївській, на Софійському майдані Україну оголошено автономною республікою.

Не дочитавши навіть цього історичного повідомлення до кінця, поручик Нольде відчув, що в його мозку починається якесь — як казав його денщик — «шевеление». Таке «шевеление» в мозку, за власним спостереженням Нольде, завжди віщувало зародження, а далі й народження якоїсь геніальної ідеї.

Нольде швидко одягнувся, почепив усі ордени та медалі і, розпитавшися в портьє, де квартирує Центральна Рада, подався на Володимирську, насвистуючи собі під ніс солдатської «Пойдем, Дуня, во лесок, сорвем, Дуня, лопушок».

В приміщенні Центральної Ради поручика Нольде перестріла до чорта пікантна секретарка — єдина в цю хвилину представниця верховної автономної влади на Україні.

Поручик Нольде клацнув закаблуками, бренькнув острогами, ввійшов, так би мовити, в позицію «струнко», але тільки на мить, перейшов у позицію «вільно», елегантно відставивши лікті трохи на боки та ледь–ледь розвільнивши напруження в колінах, — так його навчено ще в Пажеському корпусі — і рапортував:

— Лейб–гвардії поручик барон Нольде! Як офіцер доблесної армії, я визнаю безумовний авторитет найвищої влади в країні й вважаю своїм обов'язком та справою моєї військової честі оголосити себе підлеглим юрисдикції верховної влади, і тому передаю їй, через ваші чарівні ручки, доручену мені державної ваги справу. Ось талон військово–дисциплінарної тюряги Косий капонір. Де я маю одержати прогонні, добові, харчові та квартирні, ви вкажете мені самі вашим крихітним пальчиком.

Висловлювався такими витіюватими зворотами поручик Нольде не тільки через свій звичайний нахил до гаєрства, але й для того, щоб напустити туману, бо ще не знав, як же поставиться до його злочинців нова на Україні влада: