Читати книгу - "Вітіко"

Під’їхав Мархард фон Гінтберґ і мовив:

— Вітаю тебе, вчорашній друже, чудово, що ти з нами, живи тепер славно в нас.

— Вітаю тебе, — відповів Вітіко. — Як тобі там ведеться?

— Ведеться добре, — відповів Мархард.

Потім під’їхав Верінгард фон Брун:

— Богемський лицарю, ти тепер із нами, нехай тепер тобі ця прогулянка сподобається так, як подобається всім, хто приїхав сюди!

Згодом повз Вітіко промчав ззаду наперед Тьємо фон дер Ауе й крикнув:

— Вітаю, Вітіко, тепер я не маю часу, я під’їду до тебе потім!

Поскакав уперед і приєднався до старших чоловіків.

Під’їздили й розмовляли один з одним ще й інші чоловіки, а потім їхали геть.

Трохи згодом Вітіко почув позаду швидкий тупіт копит, хтось наздоганяв його, а зрештою він почув слова:

— Тяжкий смуток став серце гнітити, бо жадаю того, що не здатний любити!

Вітіко озирнувся, побачив позаду молоденького хлопця в синьому одязі на білому коні, й крикнув:

— Скрипаль фон Кюренберґ!

— Авжеж, а ти, шкірянику, тепер в Австрії? — запитав чоловік.

— Я гостюю в своєї матері і пані маркграфині на Каленберґу, — відповів Вітіко.

— Знаю, — кинув чоловік. — І нехай побачиш ти під час походу, як поцілений жайворонок падає у воду!

З цими словами юнак підігнав коня й порівнявся з Вітіко.

— А як ти прибув до Австрії? — запитав Вітіко.

— Так, як ти з’явився на світ, — відповів лицар фон Кюренберґ. — Коли старий Реґімар помер, а ти був далеко, я покинув Пассау. Я був у багатьох містечках і замках, а потім приїхав до двору маркграфа Австрійського. Коли настала війна між маркграфом Австрійським і герцогом Баварським, ми не поїхали на війну, мій батько не поїхав, лицар фон Pope не поїхав, старий Генріх фон Офтерінґ, наш сусід, не поїхав, пани фон Вільгерінґени не поїхали, лицар фон Траун не поїхав і багато інших, що були навколо нас. Але ми не допомагали й маркграфу Австрійському. Я поїхав до свого батька в Кюренберґ і лишався там. Коли скінчилася війна і поширився заклик, що ми їдемо в Богемію покарати моравських князів, ми зібралися всі з Ґауена, Трауна, Енса і Дунаю та поїхали зі своїми загонами до Баварського лісу й приєдналися коло села Фурт до короля Конрада. А коли все скінчилося і я від Праги знову добувся до Кюренберґу, я поїхав якось для забави в Лінц, Вельс, Ефердінґен, Енс, Кремсмюнстер та Pope, а потім подався у Відень до двору Генріха, маркграфа Австрійського, бо Бабенберґи інші, ніж Вельфи, а оскільки Баварське герцогство тепер не має герцога, а маркграф Генріх — єдиноутробний брат короля Конрада, король надасть йому Баварію в ленне володіння, і навіть якщо й не надасть, частина Баварії між Енсом та Інном може відокремитись і приєднатись до Австрії, і тоді маркграф Генріх стане першим герцогом Австрійським, а ми станемо людьми герцога Австрійського.

— Я провів Здика, єпископа Оломоуцького, що тікав, із Богемії до Пассау, — розповідав Вітіко, — а потім на кораблі спустився вниз по Дунаю до Відня, а коли підпливав до Лінца, дивився на ліс на горі Кюренберґ і думав про тебе.

— Ти думав про мене? — скрикнув лицар фон Кюренберґ. — Тож я тобі тепер дякую за це. В замку Кюренберґ сидить тепер тільки мій батько. Він уже не їздить до двору. В Баварії вже не має двору, а до двору короля він не їздить, та й до двору маркграфа теж. Він порядкує слугами, грає на скрипці, інколи ще співає, дає поради, втішає мою матір, коли вона тужить, і посилає мені звістки. Під Кюренберґом, там, де невисокі сосни підходять до міста Велс, живе на рівнині старий Генріх фон Офтерінґ, що зберіг ще багато войовничої крові. Він батько молодого Генріха фон Офтерінґа, що хлопцем був із нами в старого Реґімара, пам’ятаєш, червоні щічки й біляве волосся.

— Пам’ятаю, — підтвердив Вітіко.

— А як там у вас у Празі? — запитав лицар фон Кюренберґ.

— При дворі великого князя Владислава досі повно всякого клопоту і думок про війну, — відповів Вітіко.

— Війна — теж чудова річ, — мовив лицар фон Кюренберґ, — як співають у пісні, це найкраще, що є, і війна дає славу.

— А дала руїну і лихо, — зітхнув Вітіко.

— Лицар Ґертруда та її зброєносець Дімут тепер на вустах усіх співців при дворі її брата Генріха, — всміхнувся лицар фон Кюренберґ.

— І то слушно, — стрепенувся Вітіко, — Ім’я того, хто робить щось величне, має лишатися у вічності.

— У вічності! — вигукнув лицар. — І його співця також!