Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

— Ти не розумієш, Ейлін, — зауважив Ковпервуд. — Я нічого не можу змінити. Моя любов до тебе померла. Я не можу відродити її. Не можу змусити себе кохати. Радий би, та не можу. Ти маєш це зрозуміти. Не все залежить від нашої волі.

Він поглянув на дружину, і погляд його не пом’якшав. Ейлін прочитала в очах чоловіка холодну, нещадну рішучість: перед нею був хитрий махляр, комерсант, хижак, людина з кам’яною душею. Вона збагнула, що доступ до його серця закритий для неї навіки, і страх, гнів, шаленство, відчай охопили її. На мить жінка немов збожеволіла.

— О, Френку, не кажи так! Мовчи! — крикнула вона, не тямлячи себе. — Прошу тебе, молю — не кажи так! Ти можеш ще покохати мене знову, трошки, якщо тільки... якщо тільки сам будеш у це вірити. Хіба ти не розумієш, як мені? Хіба не бачиш, як я страждаю?

Вона впала перед Ковпервудом на коліна й обхопила його руками.

— Френку! Френку! О, Френку! — лементувала жінка, заливаючись слізьми. — Я цього не переживу, ні, ні — я не зможу цього винести, Френку!

— Ейлін, візьми себе в руки, — наказав Ковпервуд. — Все це — ні до чого. Я не можу обманювати себе і не хочу брехати тобі. Життя — надто коротке. Що сталося, те сталося. Якби я міг сказати тобі, що я тебе кохаю, і сам повірити в це, я б так і зробив. Але не можу. Я не люблю тебе. Навіщо ж я буду тебе дурити?

Ейлін у душі все ще залишалася трохи дитинною — розпещеною, розніженою, примхливою. Водночас вона була ще й акторкою, любила перебільшення, позу. Але насамперед вона була жінкою, здатною відчувати глибоко, переживати пристрасно, діяти нерозважливо, сторчголов. Почувши слова Френка, зрозумівши, що він твердо вирішив покинути її, приректи на самотність, вона у нестямі від відчаю стала благати чоловіка не кидати її зовсім. Вона готова ділити його з іншою. Адже мирилася вона зі Стефані Плейто, з Флоренс Кокрейн, з Сесілією Гейґенін, з пані Генд — з усіма, по суті, хто був у нього після Рити Солберґ... Вона ніколи не буде йому заважати. Вона не стежила за ним, зовсім ні, просто випадково зустріла його з Береніс Флемінґ... Безперечно, Береніс вродлива, вона це визнає, але ж і вона ще гарна, нехай не така, як раніше, але все ж... Хіба він не може знайти і для неї місцинку в своєму серці? І для Береніс, і для неї, для обидвох?

Побачивши таке приниження і відчай, Ковпервуд відчув гіркоту та відразу, що викликали в нього напад нудоти... Йому було і боляче за Ейлін, і гидко. Ну що тут скажеш? Як переконати її? Як змусити збагнути?

— Я б хотів, аби це було можливо, Ейлін, — сказав він нарешті із зусиллям, — але, на жаль, це немислимо.

Ейлін схопилася на ноги. Вона вирячилася на нього червоними, запаленими очима, сльози на обличчі вже висохли.

— Отже, ти зовсім не любиш мене? Зовсім-зовсім?

— Ні, Ейлін, не люблю. Не хочу сказати, що ти мені неприємна. Я не заперечую, що ти по-своєму дуже приваблива, і не думай, що я не співчуваю тобі. Але я не кохаю тебе. Не можу кохати. Тих почуттів, що були у мене до тебе колись, більше немає і бути не може.

Ейлін мовчала розгублена, не знаючи, що робити, що сказати. Обличчя її зблідло, набуло якоїсь незвичайної натхненності. Біль, лють, розпач роздирали її душу, але, мов скорпіон у колі вогню, вона зуміла звернути їх тільки проти самої себе. Нехай буде прокляте це життя! Все минає, і вона залишається сама, зовсім сама, старіти на самоті. Любов пішла, і нічого не залишилося! Нічого, нічого, лиш порожнеча!

В очах жінки спалахнула рішучість. Здавалося, що вона знову на мить повернула собі силу.

— Ну що ж, — твердо промовила вона. — Я знаю, що мені робити. Я не стану так жити. Ця ніч буде для мене останньою.

Вона не вигукнула ці слова, а промовила їх зовсім спокійно. Тепер він дізнається, яка велика її любов. Але Френк визнав її слова за браваду, продиктовану затуманенням, відчаєм, за спробу налякати його. Ейлін мовчки повернулась і попрямувала до сходів — величної споруди з мармуру та бронзи, з мармуровими нереїдами замість колон і барельєфами, що зображують античний танок. Вона неквапливо піднялася до себе в спальню, взяла ніж для розрізання паперу з бронзовим руків’ям і дуже гост­рим сталевим лезом у формі кинджала, пройшла внутрішньою галереєю над зимовим садом і відчинила двері в біло-рожеву кімнату, де щебетали птахи, стояли кам’яні лави, вилися виноградні лози, в тихій водоймі тьмяно блищала вода, а за прозоро-мармуровими стінами, здавалося, вічно сходило сонце. Замкнувши за собою двері, жінка присіла на лаву, оголила руку, раптовим різким рухом всадила ножа у вену, обернула його, намагаючись розширити рану, і стала чекати. Ну ось, тепер вона побачить, що він вдіє, дозволить їй померти чи ні!

Ковпервуд продовжував сидіти в зимовому саду, де залишила його Ейлін, вражений, сердитий і здивований. Невже Ейлін наважиться на такий відчайдушний крок, невже така сильна її любов? Френк не дуже турбувався спочатку — звичайні жіночі химери, нічого більше! Однак... А раптом вона і справді накладе на себе руки? Та ні, не може бути. Яке безглузддя! Але життя викидає часом такі дивні, такі божевільні жарти. Ейлін пригрозила йому і пішла, піднялася нагору. Можливо, для того, щоб реалізувати свої погрози... Неймовірно! Та ні, ніколи вона такого не зробить. Так він сидів, страждаючи від сумнівів, а в душу його вже закрадався страх. Чоловік згадав раптом, як дружина напала на Риту Солберґ.

Френк вибіг сходами і зазирнув у спальню Ейлін. Її там не було. Він хутко пройшов галерею, відчиняючи всі двері одні за одними, поки не опинився перед мармуровою кімнатою. Двері були замкнені зсередини, ймовірно, Ейлін там. Ковпервуд штовхнув двері — так, замкнено.

— Ейлін! — покликав він. — Ейлін! Ти тут?

Відповіді не було. Френк прислухався. Все було тихо.

— Ейлін! — повторив він. — Ти тут? Що за дурниці, відповідай же!

«Хай йому грець!» — пробурмотів він, відступаючи на крок. — Вона й справді може втнути таку штуку! А що, коли вона вже... — Крізь двері не долинало