Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Навіть якщо так, я гадаю, що від ти’їґи може бути більше шкоди, ніж користі.

— Та я не її мав на гадці. Думав про ту закляклу леді, яка стовбичить біля дверей.

— Я саме хотів запитати тебе про неї. Хто вона така? Старий ворог, якого ти караєш?

— Так, вона раніше була мені ворогом. А ще вона мерзенна, підступна, укуси її отруйні. До того ж вона — повалена королева. Але це не я перетворив її на вішалку. Так зробив той чаклун, який полює на мене. Вона — мати мого приятеля, і я її звільнив та переніс у безпечне місце, сюди. Дотепер у мене не було підстав звільняти її від закляття.

— Ага, а тепер хочеш зробити її спільницею проти її старого ворога?

— Саме так. Вона добре знає те місце, куди я вирушаю. Але мене вона не любить, і домовитися з нею непросто. Навіть не знаю, чи достатньо я отримав від її сина аргументів, щоби зробити її надійним союзником.

— Вважаєш, що вона може бути цінним надбанням?

— Так. Я б волів мати всю її злу силу на своєму боці. І, наскільки розумію, вона майстерна чаклунка.

— Якщо потрібні додаткові аргументи, — зауважив Мандор, — завжди можна скористатися калачем та бичем, а інших нема. Я тут спроектував та обладнав кілька приватних філій пекла, суто заради естетичного задоволення. Можна організувати для неї ознайомлювальний тур — гадаю, це має справити належне враження. З іншого боку, я міг би прислати їй у подарунок горщик діамантів.

— Навіть не знаю... У неї дуже складна мотивація. Дай мені самому це владнати, на мій розсуд.

— Та звичайно. Я ж тільки запропонував.

— Бачу порядок дій таким: пробудити її, зробити їй пропозицію і спробувати вгадати її реакцію.

— А ти не можеш прихопити зі собою когось іншого, звідси? Когось із родичів?

— Я хотів би, щоби жодний з них не довідався про мої плани. Бо інакше цілком може статися, що отримаю наказ не розпочинати нічого, поки не повернеться Рендом. А я не маю часу сидіти й чекати.

— Я міг би викликати на підтримку когось із Дворів...

— Сюди? До Амбера? Якщо Рендом про це пронюхає, бути мені по вуха в лайні. Він може запідозрити підготовку диверсії.

Мандор посміхнувся і зауважив:

— Чомусь це місце починає мені нагадувати рідну домівку.

Він розвернувся, щоб повернутися до кімнати.

Коли ми увійшли, я побачив, що Найда сидить, склавши руки на колінах, і невідривно дивиться на металеву кульку, котра зависла приблизно за фут від її очей. Друга кулька продовжувала описувати повільні кола підлогою.

Помітивши, куди я дивлюся, Мандор прокоментував:

— Вона в дуже легкому трансі й може нас чути. Якщо захочеш, я зможу пробудити її будь-якої миті.

Кивнувши, я відвернувся. Настала пора зайнятися Джасрою.

Прибравши всі лахи, які на неї навішав, я кинув їх на стілець біля стіни. Тоді приніс серветку й миску з водою та змив увесь клоунський грим з її обличчя.

— Що я забув? — сказав уголос, але звертаючись, передусім, до себе.

— Склянку води та люстерко, — висловив свою думку Мандор.

— Навіщо?

— Можливо, вона захоче пити. І, запевняю тебе, вона забажає подивитися на себе.

— Можливо, щодо цього ти маєш слушність, — визнав я, присуваючи ближче столик. На ньому розмістив глечик з водою та келих, а ще люстерце.

— Раджу тобі також притримувати її, на випадок, якщо вона впаде, коли буде знято закляття.

— Гаразд.

Лівою рукою я обхопив її за плечі, тоді згадав про вбивчий укус та відступив на крок, утримуючи її на відстані витягнутої руки.

— Якщо вона вкусить, це вирубає мене практично миттєво, — сказав я. — Приготуйся захищатися, тільки-но це трапиться.

Мандор підкинув у повітря ще одну металеву кульку. Вона описала дугу, зависнувши на її вершечку на неприродно довгу хвильку, а тоді повернулася і приземлилася Мандорові на долоню.

— Ну, добре, — і я проказав слова, що знімають це закляття.

Не трапилося нічого аж надто драматичного, як я побоювався. Вона поточилась, і я її підхопив.

— Ви в безпеці, — сказав я і додав: — Рінальдо знає, що ви тут, — аби перемкнути її увагу на найрідніше. — Ось стілець, прошу. Не хочете трохи води?

— Так, — мовила вона, я налив води й передав їй келих.

Вона пила, а очі її так і стріляли навсібіч, помічаючи, очевидно, кожну дрібницю. Я цілком припускав, що вона отямилася миттєво, а зараз прикидається, ніби хоче пити, аби виграти час, гарячково обдумуючи ситуацію, а закляття вже танцюють у неї на кінчиках пальців. Очі її кілька разів оцінювально зупинялися на Мандорі, а Найду вона зміряла довгим важким поглядом.

Урешті-решт опустила келих і посміхнулася.

— Наскільки розумію, Мерліне, я твоя бранка? — уточнила, дихаючи ще не зовсім рівно. Зробила ще ковток.

— Гостя, — виправив я її.

— Ось як?! І як я тут опинилася? Чомусь не пригадую, як приймала твоє запрошення.

— Я доправив вас сюди у дещо каталептичному стані з фортеці, що біля Вежі Чотирьох Світів, — пояснив я.

— А що значить — «сюди»?

— До моїх власних апартаментів у палаці Амбера.

— Значить, бранка, — констатувала вона.

— Гостя, — повторив я.

— У такому разі ти мусиш мене відрекомендувати, хіба ні?

— Вибачте. Мандоре, маю честь відрекомендувати тобі Її Величність Джасру, Королеву Кашфи (я навмисно не додав «Правлячу»). Ваша Величносте, дозвольте відрекомендувати вам мого брата, Лорда Мандора.

Вона нахилила голову, а Мандор наблизився до неї, опустився на коліно і підніс її руку до своїх губ. Він краще вдався до таких ґречних штучок, до усього цього етикету, ніж я. Навіть не принюхався, чи не відгонить її рука гірким мигдалем[106].

— Я не знала, — зауважила вона, — що в королівській родині Амбера є особа на ім’я Мандор.

— Мандор — спадкоємець герцогства Савалла при Дворах Хаосу, — пояснив я.

Джасра розплющила очі ще ширше.

— І ти кажеш, він твій брат?

— Так і є.

— Тобі вдалося мене здивувати, — визнала вона. — Я геть забула про твій подвійний родовід.

Я усміхнувся, кивнув, зробив крок убік і махнув рукою.

— А