Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Я до тебе приєднаюся. Поглянемо, чи є якась різниця, якщо викликати намагаються двоє.

І знову. І знову.

— Нічого, — мовив я після тривалих спроб.

— Ти, бува, не помітив: з твоїми Козирями не трапилося нічого дивного? — запитав Рендом.

— Так, помітив, але не зрозумів, що саме трапилося. Вони, здається, не такі, як завжди.

— Мої, схоже, втратили звичну прохолоду.

Я повільно перетасував свою колоду. Провів по ній пальцями.

— А й справді, — сказав я. — Так і є. Але давай ще раз спробуємо когось викликати. Скажімо, Флору.

— Давай.

Результат був той самий. І з Левеллою. І з Брандом.

— Є ідеї, що саме може бути не так? — спитав Рендом.

— Жоднісінької. Вони не можуть усі нас блокувати. Не можуть усі померти... Ох, припускаю, таки можуть. Але це дуже малоймовірно. Щось, здається, впливає на самі Козирі. Я навіть і подумати не міг, що таке взагалі можливо.

— Що ж, виробник, — сказав Рендом, — не обіцяв на них стовідсоткової гарантії.

— Ти знаєш щось, чого не знаю я?

Рендом гмикнув.

— Ти ніколи не забудеш той день, коли став повнолітнім і нарешті пройшов Лабіринтом, — сказав він. — Я пам'ятаю все так чітко, наче це було вчора. Коли я успішно завершив обряд і весь аж кипів від збудження й блаженства, Дворкін вручив мені першу колоду Козирів та проінструктував щодо їхнього використання. Я чітко пам'ятаю, як запитав у нього, чи вони діють скрізь. І пригадую його відповідь: «Ні, — сказав він. — Але, де б ти не опинився, вони скрізь стануть у нагоді». Він ніколи мене особливо не любив, ти знаєш.

— Але чи не питав ти його, що він має на увазі?

— Так, і Дворкін сказав: «Я маю сумніви, що ти коли-небудь опинишся в стані, коли вони підведуть тебе. Чому б тобі не випробувати їх просто зараз?» Я так і зробив. Згорав од нетерпіння швидше погратися своїми Козирями.

— «Опинишся в стані?» Він часом не сказав: «Опинишся в місці?»

— Ні. У мене дуже добра пам'ять на таке.

— Незвично... хоч я й не знаю, як це може нам допомогти. Попахує метафізикою.

— А Бранд, присягаюся, знає.

— У мене таке відчуття, що ти маєш слушність, що б це для нас не означало.

— Нам би варто зробити щось інше, ніж базікати про метафізику, — зауважив Ґанелон. — Якщо ви не можете змінювати Тіні, то й Козирями користуватися не зможете. Тож, здається, варто негайно визначити, де ми перебуваємо. А тоді вже йти шукати підмогу.

Я кивнув.

— Оскільки ми не в Амбері, логічно зробити висновок, що ми десь у Тіні. Ця особлива місцина розташувалася неподалік від Амбера, адже зміна зовсім не була різкою. Нас перенесено сюди без нашої активної участі, тож це означає, що хтось має за цим стояти — якась сила, зацікавлена в такому маневрі. Якщо вона хоче напасти, то зараз — слушна мить. Коли ж у неї інша мета — то саме час показати її нам, адже ми гадки не маємо, до чого це все.

— Ти пропонуєш, щоб ми не робили нічого?

— Пропоную зачекати. Не бачу жодного сенсу вештатись околицями: тільки заплутаємося ще більше.

— Пригадується, ти якось розповідав, що поближні з Амбером Тіні подібні до нього, — зауважив Ґанелон.

— Так, може, й казав. То й що?

— Тоді, якщо ми так близько до Амбера, як ви гадаєте, нам варто просто їхати на схід сонця, щоби дійти до місця, котре збігається зі самим містом.

— Це не настільки просто. Але припустимо, що так і є: яка нам з того буде користь?

— Можливо, в точці найбільшої подібності Козирі запрацюють знову.

Рендом зиркнув на Ґанелона, а тоді на мене.

— Мабуть, варто спробувати, — сказав він. — Зрештою, що нам втрачати?

— Ту крихту здатності орієнтуватись, яка ще залишилася в нас, — відказав я. — Хоч ідея непогана. Якщо нічого не трапиться тут, то спробуємо. Але озирнувшись, можна помітити, що шлях, який ми вже здолали, позаду нас зникає. Ми не просто рухаємося в просторі. А за таких обставин я відмовляюсь їхати далі, якщо не побачу, що іншого вибору нема. Якщо хтось бажає, аби ми опинилися в конкретному місці, нехай трохи розбірливіше сформулює запрошення. Ми зачекаємо.

Вони обидва кивнули на знак згоди. Рендом почав спішуватись — і закляк: одна нога ще в стремені, інша — на землі.

— Через стільки років... — мовив він. — Я ніколи насправді не вірив у нього...

— Що там? — прошепотів я.

— Вибір, — відказав брат і знов осідлав гривастого.

Він наказав коневі дуже повільно рухатися вперед. Я рухався за ним і за мить побачив єдинорога — білосніжного, як і тоді, в гаю. Він стояв, сховавшись у чагарниках папороті.

Коли ми рушили, він повернувся і наступної миті зринув знову, причаївшись за кількома стовбурами дерев.

— Я бачу його! — прошепотів Ґанелон. — Невже ця тварина справді існує... Ваш родинний герб, чи не так?

— Так.

— Я би сказав, що це добрий знак.

Я промовчав, але рушив за єдинорогом, не випускаючи його з поля зору. Не залишалося сумнівів, що ми просто мали йти за ним.

Тварина постійно ховалася від нас, дозволяючи бачити себе лише частково — перебігала від укриття до укриття з неймовірною швидкістю, уникала відкритих просторів, надаючи перевагу просвітам і тіням. Ми далі й далі заглиблювалися в ліс, який більше нітрохи не скидався на рослинність Колвірових схилів. З усього, що траплялося на околицях Амбера, наш ліс зараз найбільше схожий був на Арден, адже земля видавалася більш-менш рівною, а дерева набували величі.

Минула година, а за нею — ще одна, доки ми дійшли до маленького, світлозорого потічка. Єдиноріг повернув і рушив угору. Ми ж їхали вздовж берега. Рендом зауважив:

— Здається, ця місцина стає трохи знайомішою...

— Так, — відповів я. — Але лише «трохи». Не можу сказати чому.

— Я теж.

Невдовзі ми виїхали на схил, що ставав усе крутішим. Коням було складно підніматись, але єдиноріг сповільнив ходу, щоб вони встигали за ним. Ґрунт ставав скелястішим, а дерева — меншими. Внизу плюскотливо звивався струмок. Я вже втратив лік його вигинам і поворотам, але